Споглядаєш за літпроцесом в Україні – не надивуєшся. Перед веде не Київ, а «Станіславський феномен» разом з Лемберґом. Тьху!.. А де ж те місто, що я люблю безтями… Брехня… Не віриться… Тут Панько Куліш з Тарасом Шевченком, і той само Іван Франко вважали його, сей осередок, за дух їхньої праці. Тепер – на, Станисла́вів і Lwów заряджають в українському місті.
Та тривало те недовго, допоки не втрутився у всесвітню хохляндію Tрамп. Полетіли ж шкереберть і андруховичі, і забушки… Ґранти… Поки що ще світить голими тілесами (прикриваючись фіговим листком Шевкома) Ю. Іздрик. Теж уродженець спольщених українських країв.
Київ, бач, дотепер страждає як не Москвою, то Варшавою.
Раби, подножки, грязь Москви,
Варшавське сміття – ваші пани
Ясновельможнії гетьмани.
Чого ж ви чванитеся, ви!
Сини сердешної Украйни!
Що добре ходите в ярмі,
Ще лучше, як батьки ходили.
Не чваньтесь, з вас деруть ремінь,
А з їх, бувало, й лій топили.
Може, чванитесь, що братство
Віру заступило.
Очі в очі я тільки раз бачив Ю. Винничука. Тими роками за столом у кафешці Будинку кіно злегка чаркувалися: Василь Рубан, Станіслав Вишенський, Юрій Винничук і я. Він, сей галичанин, зверхньо поглядав на нас. Мовляв, та що ви тут, азіяти, петраєте проти мене… Галичина се – Польща, Европа… Ви, себто троє нас за столом, і нігтя не варті мого. Відсталі од світу. Треба брати приклад з «локомотивної» Галіції… Рубан зиркнув на Вишенського, Стас на мене: «Нє-є, з сим галіціянтом нам не по дорозі. Зарозумілість нам, українцям, лише на шкоду».
Й сталося те, що сталося. Юрка Винничука спочатку викинули з ПЕН-клубу, й знову поновили. Тепер скажи, чи переможе Україна Московщину, коли український ПЕН-клуб – банкрут!
Ярослав Орос
