Пентагон захоплювався вмілою стратегією оборони Чернігова. Як 30 тис. російських солдатів планували за 3 дні захопити місто, але програли, – The Washington Post. На передовиці авторитетної американської газети вийшла велика стаття про битву за Київ. Одна з її складових – оборона Чернігова займає значне місце в матеріалі.
Розпочинається з подій у Гончарівську. Полковник Леонід Хода був готовий до найгіршого та заздалегідь переніс пальне і їжу в замасковані безпечні райони та роззосередив свої війська подалі від бази в полі. Він вже попрощався з дружиною, але став однією з ключових фігур оборони Чернігова.
Російські війська, чисельність яких наближалася до 30 тис. Осіб, перетнули кордон з трьох напрямків до Чернігова. Планували захопити місто за 3 дні та створити потужний тиск на столицю з сіверського боку та разом із військами, що висадилися в Гостомелі, захопити столицю. Був план насадити маріонетковий уряд, який би проголосив капітуляцію України. Натомість, протягом наступних 5 тижнів вони так і не змогли захопити місто та змушені були відступити. Це зіграло ще одну вирішальну роль у провалі «бліцкригу» москви.
Між цими 30 000 росіян та столицею України стояла 1-ша Танкова бригада з приблизно з 2 тисячами військових. Тридцять тисяч проти двох! Керівник бригади прийняв рішення покинути базу в Гончарівську та помчав до Чернігова. Тут створили передовий командний пункт. Чекаючи біля шосе на північ від міста, його роти влаштували засідку та знищили першу російську колону, обстрілявши формування з артилерії з такої короткої відстані, що 
росіяни не встигли зреагувати. Так само була знищена і друга російська колона. Атака зупинила наступаючі сили та дала можливість виграти критичний час для оборони міста та збору власних військ.
Росіяни намагалися захопити Чернігів «масою». ЗСУ витісняли цю «масу» на вузькі ділянки місцевості – грунтові дороги, які були непрохідні, розмоклі поля чи болота, які затримували б транспортні засоби та споживали більше пального. Мости та переправи були заміновані та заблоковані.
«Ми змушували їх пройти певними маршрутами, де потім підірвали б їх і відрізали», — каже генерал-майор Віктор Ніколюк, головнокомандувач ОК «ПІвніч» (на заглавному фото). Ця стратегія викликала захоплення в Пентагоні. «На цьому напрямі було близько 30 бойових груп росіян. Їх зупинила лише одна українська бригада. Я не знаю, ким був цей командувач, але він зупинив їх на шляху», – цитує газета генерала Марка А. Міллі, голову Об’єднаного комітету начальників штабів (аналог нашого Залужного).
За словами Ніколюка, старий радянський спосіб ведення війни, коли командири надавали офіцерам мало свободи для прийняття рішень і намагалися здолати ворога, надсилаючи 
величезні маси сил, залишався характерним для Росії. «Ми вбивали двох-трьох людей, а на їх місці з’являлися інші. Перші ще лежать, а ці хлопці наступають. Просто 1941 рік, коли для командирів життя особового складу нічого не означає».
Віктор Ніколюк вказує на ще одну причину поразки росіян «Вони впевнені в собі та вважають, що Україна маленька. Росіяни вважають, що просто можуть передавити нас, просто проїхати танками і все». Як це сталося на захід від Києва, росіяни повністю заглушили зв’язок і супутникові мережі українців, залишивши Ходу та інших без зв’язку з солдатами на передовій. Українські командири розійшлися по позиціях своїх військ, щоб спілкуватися та віддавати накази. Тут відіграла свою роль навички, які ще з 2014 року ЗСУ перейняли у західних партнерів – офіцери нижчого рівня знали, що повинні діяти відповідно до ситуації, а не чекати команд від штабу. Ця ініціатива – ключова відмінність двох армій. Офіцерам у будь-якому разі довелося взяти ініціативу на себе.
Комунікації були повністю паралізовані, і тут свою величезну роль зіграли місцеві мешканці. «Доводилося працювати через інформаторів. Я не збираюся викладати всі карти на стіл, але ми з 95-відсотковою точністю знали навіть їхні найменші рухи іншими способами. Це все були місцеві», – каже Леонід Хода.
Газета наводить приклад бою за пагорб в Новоселівці, як приклад українських волі боротися всупереч всьому. «Тримайте цей пагорб, інакше Чернігів буде у росіян на долоні», – наказав Хода. Протягом кількох днів наші бійці захищали його, незважаючи на жорстоке російське бомбардування з танків, реактивних систем залпового вогню та, зрештою, фугасних бомб 
FAB-500, які знищили більшу частину самого пагорбу. Майже всі причетні загинули та були знайдені в імпровізованій могилі на вершині. Але вони не здалися…
Також в статті відзначається роль Територіальної оборони в захисті Чернігова. В перші дні війни до її складу записалися тисячі добровольців. Хоча більшість з них були недосвідченими бійцями, вони взяли на себе вирішальну й небезпечну роль, забезпечуючи критично важливу додаткову живу силу.
Про авіацію. В перші дні росіяни домінували в небі над Черніговом. На початку березня літаки тероризували Чернігів, щодня скидаючи бомби на цивільні об‘єкти. Лише в середині березня 1-ша Танкова отримала переносні ЗРК «Містраль» і «Стінгер» від США та союзників. Леонід Хода з гордістю розказує, що над Чернігівщиною вдалося збити 10 російських літаків (щоправда, більшість без допомоги західної зброї).
За допомогою грубої сили та великої чисельності росіянам вдалося майже оточити місто, обійшовши його з південного боку. Кульмінацією стали бої за Лукашівку. Росіяни зібрали тут цілу батальйонну тактичну групу чисельністю 750 військовослужбовців і склали боєприпаси між білими стінами старої православної церкви. Село наводнила російська бронетехніка.
Якби ЗСУ не відстояли Лукашівку, ми ризикували втратити «дорогу життя». Але рішення росії сформувати тут війська було помилкою. Лукашівку відокремлювали відкриті поля та клаптики крихітних струмочків від сіл, які утримували ЗСУ. Це робило росіян відкритими. «Невеликими групами ми вийшли і знищили один-два танки, одну БМП, частину особового складу – і просто потроху почали відрізати їх матеріально-технічне забезпечення», — сказав Ніколюк. Решту зробила артилерія. Велика частина російської техніки була спалена.
«У той момент я зрозумів, що росіяни зазнають поразки. Вони втратили надто багато людей, танків і бойових машин – і вже не мали достатніх сил, щоб просунутися до Чернігова. Їх логістика була перенапружена контратаками, часом і відстанню, – розказує керівник 1-ї танкової бригади Леонід Хода. — Всі цивільні, які лишалися в місті, чим могли допомагали військовим та один одному, видихнули в перших числах квітня, коли місто перестали обстрілювати та наступила тиша. Особисто я кілька тижнів просто не міг звикнути до неї. А потім з‘явилися новини про Бучу, Ягідне та інші території, що були в окупації та про звірства там росіян. І усвідомлення масштабу звірств, які теоретично міг побачити обласний центр, що так довго тримав оборону…»
Прочитавши статтю у The Washington Post та оновивши для себе події лютого-березня, хочеться лише ще раз подякувати керівництву, офіцерам та особовому складу ОК «Північ», 1-ї Танкової бригади, воїнам Територіальної оборони Чернігова, 58-й мотопіхотній бригаді та всім воїнам, які захистили Чернігів від російської навали. Герої! Слава ЗСУ!
Вікторія Колчина
