Легкий смуток оселяється в селах, де колись вирувало життя… Час від часу ще одна хата зачиняє свої вікна назавжди, заростає травою стежка до її порога… Колись тут лунав дитячий сміх, пахло свіжим хлібом, а вечорами збиралися сусіди на розмови. Тепер лише вітер гуляє між порожніми стінами, шепоче спогади про колишнє життя.
Молодь їде в міста, шукаючи кращої долі, а старенькі доживають свій вік на самоті, в тих самих хатах, де колись вирувало життя. Їхні зморшки – це зморшки землі, що всихає без 
вологи. Їхні пісні – це тиха молитва про минуле, що вже не повернеться.
Заростають городи, які колись годували родини, руйнуються клуні, де зберігали щедрий врожай. Бур’яніють дороги, якими ходили на ярмарок чи до церкви. Село ніби засинає вічним сном, втрачаючи свою душу, свою історію…
Ідеш колись гамірною вулицею і впізнаєш покинуті оселі за сумним поглядом порожніх вікон, за хиткими парканами, за тишею, яка лягає на серце важким каменем. Легко махнути рукою і сказати – час невблаганний. Але за кожною покинутою хатою – чиясь прожита доля, чиїсь сподівання, чиясь любов до рідної землі.
І поки ще десь горить світло, живе слабка надія, що колись тут знову залунає сміх. Але з кожним роком ця надія тане, а порожнеча стає відчутнішою… Це особиста втрата для кожного, хто пам’ятає ці місця живими…
Оксана Павлюк
