В міжнародний День захисту дітей Росія вбила двох українських дітей. А незабаром у Видавництві Старого Лева виходить книга Джованні Кателлі, в якій автор доводить, що КДБ вбила Альбера Камю. Вбивства – суть цього геополітичного і «культурного» утворення. Вони завжди вбивали всіх. І ворогів, і друзів, і самих себе.
Вони схиляються перед тими
чиї зухвалі руки не бояться твані,
зате свої руки
вони ховають за зігнутими в три погибелі спинами.
Вони шанують тих, хто одержимий
і рвійний,
але самі полохливо мовчать,
коли потрібно підтримати когось.
Учора мав-єм розмову з єдним файним поетом з Івано-Франківська. Не з Томенчуком, бо у сьому діячеві б’ються навкулачки поет та чиновник. Поет деколи перемагає, але дуже рідко. Дак той мій співрозмовця повів ми, же Євген Баран повернувся на посаду очільника обласної філії злочинної та не розкаяної НСПУ. Дивне повернення. Щоб що? Десять літ одбув на невдячній галері — та й будЕ, Нє?
Увесь світ не вартий однієї дитячої сльозинки… Жоден правитель не вправі розпоряджатися життями дітей. Всі оркестри світу мають замовкати, коли говорять діти, бо дуже часто дитячими устами мовить Всевишній. Наші діти — це надія і краще майбутнє цього недосконалого та небезпечного світу.
Не знаю, чи кожної весни вона так рясно цвіте… Я так мало бувала у батьківському домі о цій порі… Пам’ятаю лише, що багато років тому мама принесла з лісу кілька зелених листочків з корінцями. І посадила перед вікнами. Лісові квіти, як відомо, рідко приживаються на іншому грунті. Але мамина конвалія проросла! Зміцніла і розрослася надзвичайно щедро.
Під гуркіт рашистської канонади дочитую ваговитий рукопис двокнижжя про Буковинський край 40-80 років ХХ століття Миколи Тимошика — відомого огієнкознавця, просвітянина. Своєрідний дотик до твоєї душевної автентичності, ідентичності, первинності, зачепивши потаємне, задавнене, зболене. Обидві книги до людей ще «не вийшли». Однак про них необхідно «дещо» сказати вже зараз. Як і про кожну вартісну Книгу, оскільки людство (за Цвейгом), щоби вберегти себе, вижити й розвиватися, то нічого достойнішого, аніж Колесо і Книга, так і не придумало за всі свої часи.
Закінчив читати книгу Радомира Мокрика «Шістдесятники». Дуже раджу всім! Що би ми там не казали, і як би не оцінювали, а шістдесятники — великі й круті люди. Саме вони, великою мірою, зберегли саме ту Україну, яка повстала в 2004-му, в 2013-му, в 2022-му… Яка, власне памʼятала, що вона — Україна!
«… Колись мені було цікаво збагнути двох чоловіків. Селінджер написав «Над безоднею у житі». Дивувало, що у США, багатій країні, чоловік написав один твір і далі — нічого. Тільки аж коли помер, знайшли у нього щось недописане-непереписане… Чого людина замовкла, маючи світову славу?
Continue reading
Учора ми з Уляною гуляли старим Києвом і в промінні стомленого вечірнього сонця я зробила цей кадр. А потім, на телефоні, роздивляючись, подумала, що погляд у моєї Уляни зовсім не притаманний трирічним дітям… Була, направду, заскочена цим відкриттям. А потім зрозуміла…
Ми оселилися тут у тихому «пенсіонерському» будинку. Чесно сказати, я навіть не уявляла, що в багатоквартирному домі може бути так тихо. Впродовж дня чути хіба що звуки з вулиці, а вночі панує просто звуковий вакуум. Але все хороше, як відомо, колись закінчується. Останнім часом мої чутливі вуха почали вловлювати якісь гучні розмови і зойки ночами. А вдень…
