І як би нам всім хотілося, щоби в старому році залишилася страшна війна, всі біди, хвороби, негаразди, невдачі, зради, кривди та неправди. Лукаві та непорядні люди… Щоб з боєм годинника о 12 ночі все зняло як рукою. Але лише діти вірять у новорічні казки та всесильного Санту. У вселенську щирість та доброту, у таїнства та чудеса новорічної ночі. Та світ сьогодні жорстокий…
Оцей новий-новісінький дорожній знак з’явився тут якихось 2 тижні тому. За 50 метрів від місця, в якому сходяться 3 вулиці – Зв’язківців (м.Київ), Авіаконструктора Антонова (с.Чайки), Івана Багряного (с.Петропавлівська Борщагівка). «А до чого тут вулиця Пушкіна?» – спитаєте. Ані до чого!
Загорнуті троянди в целофан,
Шматок кашне з-під кожуха старого.
Се не поет! Істерик і профан!
Минайте. Пріч. “Сахайтеся від нього!” –
Кричали стрічні згарячу, в серцях,
Всі розпавичені, в містечку добре знані.
Поет вростав у землю. Наче цвях,
З землі стирчав. І був він – рана в рані.
А наші медіа таки неперевершені майстри, як кажуть подоляки, “мочити коні”. Гучніше од Вифлеємської коляди розповістили про звільнення заштатного викладача славного університету. Роздмухали се чадиво до масштабів маркесівського “скандалу сторіччя”. Покроково, посекундно, скрупульозно документуючи кожен пчих.
На саме Різдво (по старому стилю) 2008-го року я прилетів до жаркої і сонячної Африки. Прилетів до міста Пемба в Мозамбіку. З метою попірнати в Індійському океані, і подивитися на рибів (я тоді серйозно займався дайвінгом). Але через помилку туроператора опинився зовсім не там, де хотів. Не в Мозамбіку, а в Танзанії.
Переблукавши у житті,
Скидай старе пальто.
Коли не ждуть ні ці, ні ті,
Хіба важливо – хто?
Вже не впізнаване містам
Твоє лице бліде.
Коли не ждуть ні тут, ні там,
Хіба важливо – де? (Мойсей Фішбейн)
Цей допис – про кризу маскулінності в світі. Навіяний публікацією про те, що чоловіки припиняють читати книжки. Я виношу за дужки Україну, бо в нас війна і є значно більші проблеми. Проте криза почалася десь так 2013 року. І є, на мою не експертну думку, однією з причин, чому Путіну не дають у рило на Заході.
Перед нами незримі ліси,
світ очищений поміж нами.
І нащо мені ці плюси
в порівнянні із мінусами?
Перед нами незмірність води –
не дощі, а мій сумнів сухий.
Чернігівська журналістка Наталія Потапчук представила свою книгу “Історія нашого роду. Сім поколінь”. Дві години зустрічі промайнули хвилиною, адже авторка розповіла чимало цікавого про свої тривалі пошуки, про долі предків, про несподіванки й дива, які трапилися під час ретельних пошуків і контактів з тими родичами, які пам’ятають невідомі Наталці факти з їхнього життя.
Українське Різдво колоритне, веселе й естетичне. Важко заперечити, але є люди, яких дратують вітрини в ЦУМі, що виконані за мотивами нашого Різдва. Наприклад, вони не розуміють козу з вертепу, що стоїть поряд із елегантними манекенами. Що тут скажеш? Це невиправно.
