Люди добрі, нещодавно Сергію Єфремову минуло 145 років від народження!!! І ніхто нічого! Ані шелесне! Подаю портрет С. Єфремова (18 жовтня 1876 р. — 31 березня 1939 р.) — студента Київського університету Св. Володимира (нині Київський національний Університет ім. Тараса Шевченка). Вродливий, нівроку (що то в нього на голові? — не збагну, певно, щось із світлиною)…
С. Єфремов в ранній період науково-критичної діяльності був послідовником Дж. С. Мілля, апологетом 
реальної, переважно російської критики в дусі В. Бєлінського, М. Чернишевського, М. Добролюбова, надто – М. Михайловського, а також М. Драгоманова, представником культурно-історичної школи, принципи якої позначилися на його монографіях про Марка Вовчка (1907), І. Франка (1913), Т. Шевченка (1914). Живе спілкування та співпраця з Б. Грінченком, В. Антоновичем, О. Кониським, досвід з виданням антології «Вік», розуміння несприятливої для українства дійсності – все це спонукало його до розуміння народництва як єдиної, на його переконання, сили, яка може обґрунтувати й відстояти національне буття, зумовило кристалізацію соціологічної концепції «на службі народу», тлумачення письменства як «єдиної альтернативи до існуючої політичної системи». Вкладаючи у поняття народ значення нація, С. Єфремов ототожнював його із селянством, тобто збіднював семантику цього поняття, бо вилучав з нього робітництво й інтелігенцію.
Першорядне значення в колонізованій Україні критик відводив літературі, вбачав її призначення захищати народні інтереси. При цьому її жанрово-стильова система підпорядковувалася народницьким інтересам. Тому Л. Білецький називав метод С. Єфремова, який продовжував ідеї М. Драгоманова, ідеологічним, М. Гнатюк – соціологічним. Історик інтенсивно використовував також досвід «культурно-історичний, позитивістичний, базований на увазі до літературних фактів, їхніх умовностей і зв’язків, на рухові ідей як рушієві суспільно-культурного розвитку», іноді, спорадично користувався порівняльним методом, як вважає Елеонора Соловей, спростовуючи думку О. Дорошкевича про відсутність компаративних екскурсів С. Єфремова.
Автор фундаментальної авторської «Історії українського письменства» (1911), яка мала чотири видання, визнавав тенденції «помітних і непомітних впливів од інших письменств» на національне, яке «все-таки органічно переробляє й перетворює їх і виявляє натуру даної нації, її ідеали й змагання, її інтереси й потреби». Порушуючи й обґрунтовуючи питання про спадкоємність, тяглість, самостійність української літератури, її «відрубність» від російської, С. Єфремов наголошував і «на міжнародному контексті, означував шляхи запозичення і способи обробки мандрівних сюжетів, простежував суголосність із загальним європейським літературним контекстом» (Галина Александрова).
Проте соціологічна концепція, що домінувала в «Історії українського письменства», стала «справжнім вінцем критично-публіцистичної манери» викладу (М. Зеров). Автор формулював її «виразно й докладно та (що найважливіше) не відхиляється від неї протягом усієї літературознавчої діяльності» (Г. Грабович), хоча вона перетворилася на переобтяжливу матрицю з тенденційним, позахудожнім розумінням художніх явищ. С. Єфремов трактував літературу передусім як «прояв життя нашого народу, послідовно обстоював «принцип громадського слугування письменства народові», відкидаючи неприйнятний, на його переконання, «вузький естетичний принцип». Критикуючи Б. Лепкого («Начерк історії української літератури») за «постулат краси», він вважав, що категорія краси – то лише «частка, і то дуже невелика частка, того духовного надбання, що дає нам письменство», тому вилучав з нього визначальну суть, без якої воно не може існувати як іманентне мистецтво, навіть коли визнавав, що «на те література й література, щоб її твори були перейняті красою», уточнював, «і “що”, і “як” однакову в мистецтві мають ціну», але надавав переваги “що”».
Очевидно, С. Єфремов ішов за Ґ-В.-Ф. Геґелем, який на початку своєї «Естетики» при з’ясуванні понятійної семантики припускав, що «невдалий», неточний термін «естетика» не зовсім відповідає філософії мистецтва, бо «означає радше науку про почуття, почуттєвість», зважаючи на смислову неточність, схилявся замінити його словом «калістика», але не зробив цього, зважаючи на понятійну традицію. Філософ обстоював раціональні засновки своєї концепції, попри її ідеалістичну основу. Водночас автор «Історії українського письменства» розглядав естетику під кутом зору реальної критики та, опосередковано, культурно-історичної школи. Його міркування були типовими для тогочасної інтелігенції. Їх сформулював І. Франко у листі до Христі Алчевської, дорікав їй «незнання» суворого життя, повчав, що «вічна гармонія природи здебільшого сама жорстока боротьба за існування, в якій ніщо не служить красі, а навпаки, краса звичайно служить приманкою для далеко неестетичних цілей розплоднювання або паразитизму».
Склалося враження, ніби деестетизована «народницька історія» С. Єфремова була «історією без історизму: всі письменники любили народ, кожний попередній письменник готував наступного, наступний виростав з попереднього» – на цьому наполягав Ю. Шерех, не помічаючи найсуттєвішого в «Історії українського письменства», без якого вона б розсипалася, – принципового історизму. С. Єфремов вперше запропонував «хроматичний ряд» письменників за конкретно-історичними періодами – від Г. Сковороди й І. Котляревського – до І. Франка, В. Стефаника та ін., вибудував своєрідний канон, без якого неможливо уявити собі еволюцію літератури. На перший погляд, його історія складалася з низки «легких, як мереживо» ідеологічних етюдів замість «докладних, опертих на біографічні дані» характеристик письменників (М. Зеров). Насправді поставала цілісна картина національного письменства, переконливо деталізована в єдиній діахронно-синхронній системі. То була не механічна каталогізація, а посутній аналіз творчого доробку кожного автора у відповідному конкретно-історичному контексті, в перспективі художньої дійсності. Його фундаментальна праця сприймалася «єдиним суцільним, перейнятим одною ідеєю, оглядом української літератури, прекрасною і сильною композицією, яка ще довго служитиме вихідною точкою нових історично-літературних дослідів» (“Книгарь”. — 1920. — Ч. 1-3).
Послідовники лише уточнювали канон С. Єфремова залежно від нових документів або поглядів на розвиток письменства . Формуючи його, історик переосмислив досвід інших історіографів, тому щасливо уник еклектизму М. Петрова, «номенклатурності» письменників у версії О. Огоновського, надміру бібліографічного методу І. Франка, «невиразності основних поглядів» і «диспропорції частин» історії літератури М. Возняка тощо. С. Єфремов дійшов висновку, що їм бракує чуття історизму, тому «кожному літературному явищу він дав справді історичне пояснення» під кутом зору культурно-історичної школи й народницької ідеології, в якій були свої плюси і мінуси.
Масштабний погляд на діахронно-синхронну динаміку української літератури, на її єдність в розмаїтті спростовує упереджені закиди про «народницький ізоляціонізм» літературознавця, його «популізм, аж до хуторянства, закритість культури» . На погляд Елеонори Соловей, «печать соціологізму й народництва» допомогла вченому «бачити роль і можливості літератури в найширшому суспільному контексті», зумовила «літературоцентризм», що полягав «не в перебільшенні літератури, а розуміння її реальної здатності просякати всі сфери життя».
С. Єфремов довів, що можливості народницької інтерпретації, підкріплені новочасними методологічними принципами, можуть бути прикладені й до тлумачення динаміки літературного процесу, що ідея служіння літератури народові – не випадкова. Вона випливала з переконання позитивіста, причетного до заснування історичної школи Г. Гетнера: мовляв, «історія письменства є історія ідей, а не книг, і через те з творів письменства до неї можуть увіходити тільки ті, що становлять неминучий етап в ідейному процесі літературного розвитку, що позначені печаттю творчості і таланту».
За схемою С. Єфремова, модерністи позбавлялися властивостей «творчості й таланту», бо, ототожненні з «шумовинням», ніби «самій красі вклонялися, перед нею били поклони з таким завзяттям, що розбивали собі лоби». Відкидаючи книги, поза якими неможливе втілення абсолютизованої ідеї, літературознавець обстоював небезпечну за своїми наслідками практику свавільного селекціонування, просіювання художньої творчості за певною ідеологічною матрицею, що невдовзі стала реальністю тоталітарного соціуму. С. Єфремова цікавили не реалії літературного процесу, а його ідеальні моделі.
Критерій добору текстів, попри зовнішню об’єктивність їх маркування «історичними», насправді виявився суб’єктивним. Чимало письменників не вкладалася в авторську «ідеальну реальність» з колективним реципієнтом (народом), де «роль “я” письменника має бути дуже мала. На “я” майже ніхто не спирається. Воно недорозвинуте й для народницького ідеолога» (Соломія Павличко). Він самочинно вирішує, кого вважати письменником, а кого – ні. Суперечлива концептуальна матриця С. Єфремова нагадувала «прокрустове ложе», а його недоречний сарказм на адресу модерністів, зумовлений абсолютизуванням народності, зводився до ідейно-тематичного висвітлення художніх текстів при напіввизнанні їхньої артистичної сутності, позначився і на періодизації української літератури не за іманентними критеріями, а позахудожніми, соціальними схемами: 1. Доба національно-державної самостійності до з’єднання з Литвою і Польщею (від початків письменства до ХVІ ст.); 2. Доба національно-державної залежності (кінець XVI – кінець XVIII ст.; 3. Доба національного відродження від І. Котляревського до початку ХХ ст. Така, охоплена критично-публіцистичним пафосом схема, з погляду її автора, була закономірною в річищі культурно-історичної школи (раса – середовище – момент).
Позитивним моментом «Історії українського письменства» було також спростування антиісторичних поглядів на літературу О. Бодянського, М. Костомарова, О. Котляревського, М. Драгоманова, М. Петрова та ін., які трактували національну літературу не як самоцінне явище, а взалежнене від російської, дивилися на факти письменства «очима російських літераторів». Він враховував спостереження І. Могильницького, І. Вагилевича, П. Житецького над зв’язком нової української літератури з давньою, досвід О. Огоновского, який унаочнив початок своєї «Історії літератури руської» описом києворуських пам’яток. Для С. Єфремова було важливим окремішнє, незалежне від російських впливів бачення філологів, здатних «історичну перспективу незатемненою держати і прозорою», аби довести «позитивну традицію самостійного літературного розвитку українського народу і поставити цю традицію навпроти чужої узурпації». Такі міркування історика дещо пом’якшують стримане, іноді упереджене трактування давньої української літератури, зокрема борокової, як «схоластичної мертвеччини».
Суперечливим в «Історії українськогоо письменства» було розуміння народної творчості, що розходилося з поширеним серед філологів визнанням фольклору як початкового етапу еволюції словесності. Письменство, на думку її автора, почалося з книжного стилю візантійського й давньоболгарського походження, обмежувалося церковно-релігійними мотивами, «цілий цикл повістевого складу творів» був запозичений «з чужих джерел». Усна поезія стала, за його твердженням, актуальною для української літератури на межі другої і третьої доби еволюції, тільки-но фольклор почали записувати, коли вже письменство сформувалося. Такий погляд не відповідає дійсності. Не завжди С. Єфремов адекватно трактував стильові тенденції. Наприклад, романтизм нової літератури ввижався йому в «чужій одежі», ніби на цьому стилі, що «живився тут місцевими соками», «сходилися всі різноманітні впливи».
Певний час «Історія українського письменства» «залишалася явищем унікальним і самобутнім: авторською версією цілої національної літератури» (Елеонора Соловей). Проте позитивістська методологія зазнавала постійних авторських коригувань, натомість ідеологічна основа лишилася непорушною. Нею згодом скористалася марксо-ленінська критика, дарма що звинуватила С. Єфремова у так званому «буржуазному націоналізмі». Погляди С. Єфремова на літературний процес під кутом зору геґелівської «еволюції ідей», «руху ідей», був типовими для тогочасної української аналітичної свідомості, що потвердила науково-публіцистична розвідка «Українська література і кріпаччина» (1911) А. Ніковського.
Помітним явищем було його четверте, доповнене видання «Історії українського письменства» (1924), що з’явилося коштом Ляйпцізької «Української накладні». Воно істотно доповнювало попередні видання, охоплювало великий масив української літератури від києворуської доби до початку 20-х років ХХ ст., засвідчувало вміння вченого, лишаючись при власному розумінні мистецтва слова, іноді переглядати власні погляди на сутність письменства, зокрема періоду раннього модернізму. Фундаментальні монографії С. Єфремова про творчість М. Коцюбинського (1924), І. Карпенка-Карого (1924), І. Нечуя-Левицького (1924), Івана Франка (1926), Панаса Мирного (1928) засвідчили високу культуру літературознавчого аналізу. Дотримуючись принципів культурно-історичної школи та соціологічних принципів, він дедалі активніше використовував набутки філологічної школи, навіть прийом одивнення при трактуванні таємничого М. Коцюбинського або уподібненого до детективного героя Панаса Мирного. Дослідник був тонким психологом. Розкриваючи творчу драму Панаса Мирного, він звернув увагу на те, що письменник основний блок своїх творів написав у 70-80-і роки ХІХ ст., а потім був витиснутий із власного життя державним службовцем П. Рудченком. Таким чином формувалася амбівалентна свідомість прозаїка, який «став потроху жертвою свого становища». Аналіз роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» засвідчує, що С. Єфремов негативно ставився до «літературної Пісаревщини», спростовував утилітарні погляди Івана Білика на письменство, хоча й далі лишався прихильником реальної критики.
ВУАН, яку очолював С. Єфремов, став більмом в оці комуністичному режиму. Щоб ліквідувати її, було сфальсифіковано процес «СВУ». На роль її головного персонажа було обрано академіка, віце-президента ВУАН С. Єфремова, заарештованого напередодні, 21 липня 1929 р., аби зробити з нього символа «класового ворога», керівника міфічного «СВУ», який немовби із заступником І. Чехівським та скарбником-секретарем Ф. Дурдуківським готував… збройне повстання у 1930-1931 роках. «Справа» так і називалася – «Справа контрреволюційної організації, що іменувалася “Спілкою визволення України” і готувала повалення радянської влади шляхом збройного повстання». Насправді її існування довести не вдалося, що більшовицьких «юристів» не цікавило. Головне завдання, яке вони ставили перед собою, – повністю знищити інтелектуальний пласт нації, передусім незалежних від більшовизму гуманітаріїв, які репрезентували духовну сутність українства. Більшості з них компартія не дарувала колишню участь у роботі УНР, з якими вона вже не бачили жодної потреби «співробітництва».
Приводом арешту С. Єфремова була також його стаття «Про двох лицарів», в якій він відкидав підозри академіка К. Студинського про засилля росіянізації у кадровій політиці ВУАН. Опублікована у львівській, тобто, за більшовицькою квазітермінологією, «буржуазній» газеті «Діло», вона дала підстави радянській владі спочатку усунути віце-президента з роботи, аби потім «звинуватити» його у будь-яких злочинах проти панівного режиму. Неабияких зусиль для цього доклав М. Скрипник, який трактував «справу» СВУ як «відповідь української буржуазії на заклик шахтинських шкідників» («Національні перетинки»). На основі його інформації, заслуханої 4 травня 1928 р., Політбюро ЦК КП(б)У доручило ДПУ «відновити справу Єфремова». Спочатку (18 травня 1929 р.) було заарештовано його небожа, студента М. Павлушкова, який нібито очолював містифіковану СУМ (Спілку української молоді), а потім уже відомого літературознавця.
План розправи над академіком й українською інтелігенцією ретельно розробляли керівні функціонери, які вже 3 листопада ухвалили майбутній «судовий» процес у Харкові, задля чого слід було «виділити з числа звинувачених не більше 40 чоловік». Компартія розглядала ліквідацію української гуманітарної еліти – мозку нації на стільки першорядною, що Політбюро ЦК КП(б)У змушене було збиратися 13, 18, 23 грудня 1929 р., 23 лютого 1930 р., аби уточнити до найдрібнішої деталі майбутній сценарій цинічної розправи, підібрати його учасників основних – як жертв, так і виконавців присуду; у січні 1930 р. обговорювали лист Й. Сталіна, особисто зацікавленого, аби «справа СВУ» стала якомога резонанснішою. Комуністичний режим уже не задовольняли міфічні «справи» УВО (Українська військова органіація), КОЦД (Київський обласний центр дій), УНЦ (Український націоналістичний центр) тощо. Потрібна була сенсаційне, показове судилище, яке б зламало інтелектуальний потенціал нації, довело б пильність чекістів.
Перед цим у партійні осередки цілком секретно було розіслано спеціальний циркуляр ЦК КП(б)У до Харківського, Київського, Одеського, Дніпропетровського окружних парткомів з інструктуванням проведення дискредитаційних виступів «громадськості» проти академіка С. Єфремова, з додатком вірогідних сценаріїв формування громадської думки. Шляхом шантажу і залякування примушували вченого визнати фантомну організацію, немовби створену 1926 р. з метою «повалення радянської влади», що виглядало повним абсурдом, зважаючи на те, що в цей час утверджувалася українізація, до якої прихильно ставилися українські інтелігенти. Йому пригадували також роботу у Центральній Раді, участь в діяльності підпільного 
БУД (Братство української державності), що існувало у 1920-24 роках, застосовували інші різновиди шантажу, зокрема можливого арешту його дружини Онисі з роду Дурдуківських.
Убогі на фантазію чекісти, свавільно переносячи досвід підпільної боротьби більшовиків за царату на нову сучасність, прагнули будь-що приписати вченим причетність до збройного повстання за участю загонів Чернігівщини, Київщини й Полтавщини, яке ніби мало спалахнути не пізніше 1931 р. й утвердити «буржуазно-націоналістичну військово-фашистську диктатуру». Задля цього відомі філологи та історики немовби гуртувалися у так звані «п’ятірки», на гроші американських, німецьких та інших імперіалістів плекали відповідні кадри з молодих науковців. Така маячня, розрахована на сприйняття обивателя та фаната більшовицьких ідеологем, перетворилася на офіційну політику компартії, що мала би завершитися грандіозною кульмінацією – судовим вердиктом, що не підлягає оскарженню, доводячи, що більшовики не помиляються. Сумніви у їхніх абсурдних вчинках були унеможливлені.
С.Єфремов намагався переконати слідчих під час допитів, що його генерація приречена «зійти зі сцени», тому що має «притягувальну силу для прихованих і потенційних ворогів радянської системи», поступитися новому поколінню. Спочатку академік не поділяв сценарію “СВУ”, тому каральне ОГПУ обіцяло залити «кров’ю так званих “свідомих українців” усю Україну» (Ю. Шаповал). Апологет високий моральних цінностей, С. Єфремов не міг собі дозволити масової трагедії, тому згодився на фальсифікат. Його, засудженого на десять літ, радянська цензура забороняла згадувати в будь-яких статтях чи наукових розвідках. Так у передмові «Свидницький і “Люборацькі”» М. Зерова до видання прозаїка (1931), упорядкованого С. Єфремовим, прізвище академіка було знято на відміну від попередньої зеровської публікації «Літературні митарства “Люборацьких”» (1927).
«Справа СВУ» з «м’якими вироками» була показовим судилищем, містифікована ДПУ УСРР, яке очолював тоді сумнозвісний В. Балицький. Ревний виконавець прямих директив Й. Сталіна, незважаючи на гриф «цілком таємно», розголошував, зокрема, на сторінках газети «Чорноморська комуна» (1929. – 22 листопада) хід слідства, імена «підозрюваних»: «таким чином формувалася громадська думка і чинився психічний тиск на ще не арештованих “кандидатів у контрреволюціонери”». Йому було відомо, що факту існування такої організації не виявлено, як і складу злочину, але режим вимагав показового сценічного дійства, обов’язково грандіозного, недарма розіграного за всіма вимогами драматургії у приміщенні Харківського оперного театру. Недарма «справа СВУ» була розпочата у вшановуваний українцями день народження Т. Шевченка – 9 березня 1930 р. і тривала до 30 квітня, тобто завершилася напередодні першого травня, що правив комуністам за їхнє свято. Вона дістала іронічну назву «ґран опери», а звинувачувальний вирок – її «лібрето».
Юрій Ковалів
