Шансон і фемінітиви, блатняк і покручі. Банальна Вікіпедія визначає шансон як народжений у Франції жанр співаної поезії. Це міський жанр, і класикою вважаються Едіт Піаф, Шарль Азнавур, Серж Гензбур, Мірей Матьє. Неошансоном, якщо такий є, можна вважати Патрісію Каас.
Але на пострадянській території “шансон” означає “блатняк”. Покручі, до яких русские застосували підміну понять,мають свій улюблений метод. Тому “шансоном” називають “Владимирский централ”, “Рюмку водки на столе” і тому подібні “купола”.
Щодо фемінітивів теж застосована підміна понять. Я чомусь певен, що за життя княгині Ольги вона була саме княгинею, а не князем. І точно не “княгинекинею”. Праві ті, хто каже: фемінітиви властиві українській мові.
Але повернемося до шансону і блатняка: ніби те і те народжене в місті, те і те – умовно “низова” культура, проте Едіт Піаф звучить милозвучніше за Єлєну, прости, Господи, Ваєнгу. А Азнавур – шляхетніший за Лєпса. Про зміст я мовчу, не до порівняння. Проте, повторюся, і те і те чомусь шансон.
З фемінітивами і покручами аналогічно: вчителька та княгиня, акторка і поетка, професорка і науковиця звучить природно, а математикиня, політикиня, медикиня, практикиня та інша членкиня – покручено. Але невеличкий, проте агресивний, крикливий, голосний прошарок наших співгромадян вперто називає покручі фемінітивами, як русские називають блатняк – благородним шансоном. Бо хочеться бути подібним до чогось шляхетного.
Андрій Кокотюха
