Культура

Юрій Федькович – буковинський Соловій і Кобзар

8 серпня 1834 року народився класик української літератури Юрій Федькович — одна з найоригінальніших фізіономій у нашій літературі…

Так про Юрія Федьковича – основоположника української літератури натоді у підавстрійській Буковині — сказав молодий Іван Франко, перед тим похваливши його німецькомовні писання. До речі, оригінальність цього гуцула-дивогляда, його здатність жити за законами власної совісті, не порушуючи покон предків і звичаї, часто не зовсім гуманні і толерантні, свого оточення, врешті його безстрашна одержимість українством, дивуватимуть не одного Франка.

Як і взагалі, весь його короткий земний шлях (неповних 54 роки), схожий на суцільні випробування якимись вищими силами з однією метою: в горнилі фізичних і духовних страждань переплавити його «смутчу натуру» на світло Слова і поставити в один ряд із обраними.

Здається, вже сама з’ява на світ Юрія Федьковича «помічена» цією вищою метою. Народився майбутній письменник не тільки в самий розпал буяння розкішного літа, первісної гірської природи, а й самій верховині і в серці самісінькім Буковинських Карпат – мальовничому містечку Сторонець-Путилів, окутаного аурою давніх містичних звичаїв, гуцульської міфології, милозвучної говірки й темпераментного гуцульського мелосу.

Але на цьому щастя приреченого на боротьбу за власну національну ідентичність закінчується, і починаються ті проблеми, які поглинуть усе його свідоме життя: пошуки «ключів до таємничих ключів будучини» свого народу, загубленого на західних кресах великої України, роздертої навпіл двома найбільшими світовими імперіями Австрійською і Російською. Народу, у якого забрано усе: гори, звори, ліси й полонини, навіть ім’я: нема вже русинів – є рутенці, нема народу – є плем’я напівдике гірське із самоназвою гуцули. Плем’я, понівечене, розп’яте національними і соціальними протиріччями, діти якого, щоб «вибитися в люди», мусять, зрікшись своєї мови, пісні, звичаю, добровільно «німечитись, волощитись, польщитись».

І це – в центрі прогресивної Європи!
Та найцікавіше те, що усвідомлення цієї задавненої трагедію свого народу прийшло до майбутнього «Буковинського Соловія» дуже рано та ще й в рідній хаті.

Адже виростав у родині, власне, пригнічений цими протиріччями: мати його Анна була дочкою православного священика, яка все життя «трималася свого, народного», а батько – Адальберт Гординський де Федькович, навпаки, спольщеним шляхтичем, ще й управителем поміщицьких маєтків, який тим «народним» запекло гордував. І вимагав цієї зверхності від своїх дітей, надто від молодшого сина – всебічно обдарованого Осипа Домініка, якого бачив у снах солодких високим урядовцем при самому цісарі у сліпучому багатому Відні.

І лиш одному Богові відомо, чому малому Осипу Доменіку так допікали амбітні сподівання турботливого батька? Чому майже з колиски майбутній основоположник української літератури на Буковині зненавидить отой батьківський «окупантський» гонор, а змужнівши, назве себе Юрієм і просто Федьковичем, відкинувши з гідністю питомого опришка оте де — ненависний доказ дворянсько-шляхтянського свого походження.

Але малому повстанцю було мало подібної іґнорації батькових амбіцій! Волелюбна українська кров, яка бунтуватиме в ньому все життя, приведе підлітка Федьковича разом з рідним старшим братом Іваном до… авжеж! Не далеко – не близько – лиш до опришків Лук’яна Кобилиці!..

Про участь юного Федьковича – випускника чернівецької німецької реальної школи у селянському повстанні 1848 року, яке достеменно було лунким відголоском великої Французької революції у завжди спраглих волі Карпатах, а відтак втечу його з братом Іваном від репресій аж у Бессарабію, свідчать затуманені натяки в автобіографії про те, що, «будучи 14-літнім від роду, пішов до Молдави «хліба собі шукати».

Чи не забагато «повстанських університетів» як на підлітка? Зате з якою гідністю згодом Федькович кине у вічі львівським професОрам-москвофілам, які звинувачували його в «неосвіченості»: «Моя школа була Чорногора, а не львівська або віденська академія».

До речі, цікавий збіг! Адже не так давно петербурзькі мудрагелі дорікали «невченістю» самому академіку образотворчих мистецтв Тарасу Шевченку! Однак не тільки вродженим бунтарством і гострим відчуттям історичної справедливості життєвий шлях Федьковича нагадувати страдницьку біографію Тараса Шевченка. Дуже скоро жорстока доля підкине буковинцеві справді «шевченківське випробування: солдатчиною!

На початку 1853 року розлючений батько, навіть попри те, що десь у молдовських «бігах» назавжди зник його старший син-опришок Іван, віддає молодшого Осипа Домініка … теж на 10 років (!) у солдати, тільки, звісно, до цісарського війська, яке в той час вело загарбницьку війну проти Італії.

Подумати тільки: у цей саме час конфірмований рядовий російської армії невольник Новопетровського укріплення, загублено у пустеля азійській, Тарас Шевченко, дізнавшись про початок Кримської війни, яка продовжиться війною проти Австро-Угорщини за переділ світу, пише експресивний експромт, в якому дає не тільки точну історичну оцінку черговій воєнній авантюрі ненависного йому Миколи І, а й пророкує її ганебний кінець:

Мій Боже милий, знову лихо!…
Було так любо, було тихо:
Ми заходились розкувать
Своїм невольникам кайдани.
Аж гульк! Ізнову потекла
Мужицька кров! Кати вінчані,
Мов пси голодні за маслак,
гризуться знову…

Дуже скоро тема ненависної загарбницької війни і важкої долі жовнірської стане основною у віршах і оповіданнях поручника цісарського війська Юрія Федьковича. До речі, написаних гуцульським діалектом, але латинськими буквами, бо кирилиці рідної Федькович не знав. І тоді, далеко від батьківщини, в Італії, він почує від офіцерів-галичан про геніального українського поета Тараса Шевченка, схожого з ним і долею, і творчістю.

Хтозна, можливо саме ця схожість доль згодом змусить буковинця Федьковича зацікавитись постаттю Тараса Шевченка, врешті, змінити свої погляди, прозріти до українства, до поезії, і так щиро й палко, що перетворить Соловія Буковини в певній мірі на епігона Кобзаря, але в кращому розумінні цього слова?

Навіть у благородній помсті своїм мучителям: царю Миколі Першому і цісарю Францу Йосифу гнівними філіппіками. А Осип Домінік Гординський де Федькович – ще й тим, що перейде з католицького обряду у православний і назветься просто – Юрієм Федьковичем. А коли цього видасться мало, вигадає романтичну легенду, нібито він не син шляхтича Гординського, а… відважного ватага опришків!

І хоч в ця вигадка, в яку мало хто з його оточення вірив, і не додавала честі офіцерові Гординському, зате обарвлила малоцікаве існування майбутнього поета Федьковича таким модним тоді в Європі романтичним флером, але на гуцульський взір: демобілізувавшись із війська, Юрій Федькович жодного разу не одягне ненависний, але такий престижний серед місцевої чернівецької «золотої молоді», офіцерський мундир, і шокуватиме публіку розкішним вишневим гуцульським сардаком, білими гачами і пишною крисанею, заклечаною пір’ям цесарок.

Отаким монументально-красивим Федькович мріяв зостатися назавжди в пам’яті народу. Тому ще за 15 років до смерті писав: «Коли я собі заслужив на те, щоб мою пам’ять вшанували постаментом, або портретом, то я хотів би, щоб був зображений в гуцульському вбранні, а не інакше!»

По образу і подобію Кобзаря.
Але це буде згодом, після того, як він пройде випробування… «німеччиною», закоханістю у творчість німецьких романтиків Гете, Гейне, Шіллера… Новаліса… під впливом яких, була чине вся рутенська інтелігенція аж до юного Івана Франка.

Звісно, Федькович усвідомлював, що його німецькомовні твори – це радше переклади або переспіви тих творів, які у серці його записані рідною, материнською мовою, буковинською барвистою говіркою. Та все ж його збірки німецькомовні (“Gedichte”, 1865; “Am Tscheremusch. Gedichte eines Uzulen”, 1882) були високо оцінені не лиш відомим літературознавцем Нойбауером, а й Іваном Франком. А вихід збірки “Am Tscheremusch” вітала у 1883р. віденська газета “Neue freie Presse”. Ба! Про німецького поета Федьковича писала навіть “Історія німецько-австрійської літератури”.

Але то був не він, не Федькович…
Тому було ще одне випробування – вже «язичієм» — штучною мішаниною російської мови, церковно-слов’янщини та місцевих карпатсько-буковинських-наддністрянських діалектів, суржиком, який буквально насаджували на Галичині й Буковині місцеві патріоти – ненависники Австро-Угорської імперії, які одразу потрапили під вплив агентів іншої імперії – Російської.

На Буковині такими адептами «москвофільства», були православні священики Гаврило і Василь Продан, Василь Ферлеєвич та інші, на думку Федьковича, «мнимі руські писателі», які віршували язичієм – «жаргоном руських монахів XIII ст.». На щастя, «пенсіонований» офіцер австрійської армії, знавець європейських мов і літератур Юрія Федьковича одразу розчарувався в подібному патріотизмі. Можливо, дякуючи місцевим культурним діячам Антонові Кобилянському та Костю Горбалю, які не тільки поновили в його пам’яті ім’я Тараса Шевченка й дали почитати рідкісного в цих краях «Кобзаря», а навернули в українську віру. Як згадував сам письменник: «Кобилянський… учувши мої декламації німецькі, на мене все наполягав, чому я по-руськи не пишу, бувши зроду русином?»

Звісно, біографія Кобзаря неймовірно здивує Федьковича подібністю до його власної. А геніальні поезії збурять розум і душу повстанням проти власної неволі і рабства народу, якому вже належав – і серцем, і гнівним і безстрашним Словом. Тоді й з’явиться на світ український автор творів на жовнірську і повстанську тематику, зокрема поеми «Дезертир», «Лук’ян Кобилиця», драма «Довбуш», оповідання «Сафат Зінич», «Таліянка»…

Згодом, завдяки галицьким часописам, які виписував, осівши після війська в рідному Сторонці-Путилові, познайомиться з творчістю Марка Вовчка, П.Куліша, Квітки-Основ’яненка й інших східно-українських письменників, і остаточно утвердиться у своєму виборі – українському.

На жаль, деякі дослідники творчості Федьковича назвуть його епігоном Шевченка, забуваючи, що саме з цього захопленого наслідування — ідейного, версифікаційного — у відрізаному від України віками краї, почалася не просто українська література, а національна самоідентифікація місцевих українців, які мислили себе ще «руським народом», а завойовники вважали їх загубленим слов’янським плем’ям рутенців.

Хоча справді Юрій Федькович певною мірою був засліплений потужним сонцем Шевченкового генія. Власне, своє життя, навіть свій імідж народного заступника він творив по образу і подобію Кобзаря. І народ оцінив це, поіменувавши Федьковича не лише «Буковинським солов’єм», а й «Буковинським Кобзарем». Сам же Федькович не приховує цього впливу на себе, публічно визнавши Шевченка своїм ідеалом, писав:

Зорю свою Буковину, Як наш Тарас,
як мій тато Научив мене орати;
І віру, любову надію
Буковинов скрізь посію.

З цією святою метою, повернувшись у Сторонець-Путилів (тепер райцентр Путила Чернівецької області), і одразу ж стає на захист інтересів селян у так званих сервітутових процесах — судах за землю. У відповідь гуцули, побачивши у відставному офіцерові свого заступника, висувають Федьковича кандидатом до Буковинського сейму. А влада пропонує посаду шкільного інспектором Вижницького повіту.

Федькович погоджується з однією метою: українізувати народну школу, яка була поспіль німецькою. У листах до друзів-однодуммців писав: «Уперше мені зблиснула надія наші школи на народнім язиці основати».

Наслідуючи Шевченка, знову ділиться мріями: «Моя згадка була така: написати уперед буквар», і таки пише перший на Буковині «Букварик для господарських діточок». Ба! Стає ініціатором проведення перших у краї учительських конференцій. Першим заговорив він і про потребу створення українського правопису…. Крім того сам багато пише і друкується у часописах Коломиї і Львова.

На жаль, за працею гіркою, що випікала потом очі, все ж помічав, що більшість землячків дивляться на нього як на якого дивогляда, дивака, який проміняв сімейне щастя, затишок родинний на сумнівну працю міфічного Сізіфа.

Порядні ґазди в його віці або вже онуків мають, або статки, або крісла у Віденській парламенті, а він…. А він сіячів шукав серед земляків, щоб засіяти зерном правди і науки зорані ним карпатські перелоги. Натомість вони й далі «німечились», «волощились», «польщились»… І мали його за дивогляда! Ба! Навіть літератор Осип Маковей, який посяде після Федьковича крісло редактора першої в Чернівцях української газети «Буковина», до речі, теж відставний офіцер, але великий шанувальник жінок, у своєму дослідженні про Юрія Федьковича запідозрить його, самітника, у нетрадиційні орієнтації та інших гріхах.

Можливо, якраз через ці підозрілі погляди як путильських ґаздів, так і чернівецьких літератів, Федькович і погодився на запросини Львівського культурно-освітнього товариства «Просвіта» взяти активну участь у його діяльності.

Натхненний подвижництвом свого кумира Тараса Шевченка, видавничою діяльністю П. Куліша, Федькович їде до Львова і стає редактором «просвітницьких» книжечок.

Водночас розкривається як драматург, пише п’єсу для театру «Руської бесіди»: «Так вам і треба!». І самовіддано гарує «14 чорних місяців», доки не доконає його дух «москвофільства», яким була наскрізь проточена, як міллю, львівська «Просвіта». Та ще більше діткнула невпокорену горду натуру буковинського опришка погордливо ставлення галичан до нього як до темного хлопа із глухих гір.

Тож не добувши навіть обіцяного строку, але віддячивши зарозумілим львів’янам п’єсами «Як козам роги виправляють», «Казкою для руського народу» та оповіданням «Фармазони», назви яких говорять самі про себе, Федькович «розчарований до краю під рідну стріху повернув». Але вже в Чернівці, де одержав у спадок по смерті батька, скромний будиночок. І зачиняється у ньому, як рак-самітник у своїй нірці. Лиш іноді спересердя обурювався у листах до друзів:

«Я наш народ цілим серцем люблю, душа моя віщує, що його велика доля жде, але аби’го львівська громада поклала на ноги — не вірю. Історія знає багато самозванців-демагогів, що ще дужче кричали та об народнім гаразді бідкалися, а тим часом з того народу шкуру драли, а нарешті на саргак продали».

Так відреагувала на діяльність львівського культурно-освітнього товариства «Просвіта» «одна з найоригінальніших фізіономій української літератури». А в іншому контексті дивогляд Федькович довершив думку: «Да я не «з голоду» сюди (до Львова. – Г. Т.) прийшов, будьте переконані, але прийшов у тій вірі, що тут «русинів» знайду»!

Однак, навіть після страшного розчарування родимими патріотами, оцей пошук омріяної, самосвідомої України, пошук українців у рутенцях стає його ідеєю фікс, яку він сам називав пошуком ключа до «таємничої будучини».

Тим часом, присутність Юрія Федьковича у відродженні української духовності вже помітили і на теренах «російської» України. Його повістями зацікавився Михайло Драгоманов, а згодом видав збіркою у Києві. Його творчість стає відомою в Москві та Петербурзі. Його хвалить сам Тургенєв.

А от із буковинською інтелігенцією Федьковичу було важко порозумітися. Містечкові «генії» не годні були простити йому ані таланту, ані всенародної популярності, ані кипучої діяльності, ані незалежної вдачі, їх дратував його гуцульський сардак, хлопська мова, байдужість до світського життя. Особливо денервував мальовничий і таємничий неодружений поет чернівецьких панночок….

Насправді сорокарічного Федьковича розчарували усі ці намагання знайти своїх серед нібито своїх. Підкосило і вимушене примирення із батьком, який не міг простити синові його рутенства, а відтак і його смерть. Почувався втомленим і знищеним. Воно й не дивно, адже він стільки сил поклав, щоб сколихнути тихе життя найглухішої австрійської провінції, щоб розбудити оспалі душі…

І все — намарно.
Він шукав «ключ до таємничих воріт будучини» у праці задля народу, у самім народі, у творчості, товаристві, в любові… і не знаходив. Він прагнув поступу, а все поверталось на кола свої. І брама до будучини височіла перед ним, заперта на сім замків…

Слава Богу, що від цього розчарування Федькович рятується у творчості. Готує збірку поезій німецькою мовою «Над Черемошом» та українською — «Руський лірник», збирає фольклор для Південно-Західного відділу Російського географічного товариства в Києві. І несподівано цей мрійник і дивогляд, цей карпатський характерник, знаходить розраду в… астрології, точніше надію знайти ключ від таємничих воріт майбутнього.

Майже десять років він присвятив цій химерній науці, час від час спускаючись зі своїх небес на призьбу батьківської хати, щоб погомоніти із простими міщанами та випити чарку із колишніми побратимами — рекрутами австрійської армії, з якими проливав безвинну кров в Італії.

І тільки 1885 року, коли хвиля національного пробудження, яку він здіймав на своєму Черемоші, обійшовши Західну Україну, повернулась до Чернівців, про нього згадали виплекані його Словом молоді патріоти і запропонували очолити першу у краї українську газету «Буковина».

Це, схоже, було те, чого Федькович чекав усе життя. Газета стала для нього певною мірою і тим омріяним ключем до будучини. Знову почався злет — і творчості, і слави. Нарешті він міг говорити з народом про те, що його пекло і боліло.

На жаль, через 3 роки Юрія Федьковича не стало.
Він помер 11 січня 1888 року від крововиливу, був відспіваний у Соборі Святого Духа в Чернівцях і похований на Руському кладовищі.

Пам’ять його увічнена літературно-меморіальним музеєм у Чернівцях і в райцентрі Путила, портретами, пам’ятниками, науковими дослідженнями, романами, гуцульськими фестинами і літературно-мистецьким святом «Шовкова косиця». Але й понині, нібито знаючи все про «Буковинського Соловія і Кобзаря», ніхто ще не віднайшов ключ до складного, таємничого, незбагненного світу на ім’я Юрій Федькович.

Галина Тарасюк

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.