Спокійний, скромний, непоказний на вигляд, напрочуд делікатний у спілкуванні – він зазвичай більше мовчав і слухав, ніж говорив зі співрозмовниками, але коли і вставляв якесь зауваження своїм тихим проникливим голосом, то завжди не нав’язливо, але до ладу.
Таке враження справив на мене Олексій Прокопович Довгий, коли ми десь на межі другого – третього тисячоліть особисто познайомилися з ним у Спілці письменників України, хоч його твори я читав із задоволенням і до того.
Ми виявилися близькими земляками – обоє народилися на Задесенні по плину невеличкої річечки Дягови: він у селі на її витоках, а я в хуторі на якихось вісім кілометрів нижче по течії, і хоча ми були не зовсім ровесниками, все ж належали до одного довоєнного покоління, тому, здається, й пройнялися взаємною симпатією, що невдовзі вилилася, можна сказати, у творчу співдружність: мені подобалася його поетична пісенність, а він цінував мій гумор.
2002-го року Олексій Прокопович видав прекрасну книжку поезій під назвою «Зелений літопис. Доторки блискавки. Дереворити. Келих троянд» – і відразу ж подарував мені з ось таким дарчим написом: «Славному землякові – прекрасному поету – гумористу і сатирику Григорію – Олексій. 26. 07. 02.».
Я, аби не бути творчим боржником перед старшим колегою, ретельно простудіював ту 472-сторінкову книгу свого талановитого земляка, наповнену згустками поетичних образів, відібрав з них низку щонайхарактерніших метафор і до знаменної дати 8 серпня 2004-го року сконструював
НЕТРАДИЦІЙНИЙ АКРОСОНЕТОЇД СІМДЕСЯТ П’ЯТОГО ЛІТА, СПЛЕТЕНИЙ З КРИЛАТИХ РЯДКІВ ПІВТОРАЮВІЛЕЙНОГО ЧАРІВНИКА СЛОВА
О мій народе, дай мені снаги!
Людей, що при зернині і при слові, –
Епоха нас знеславила усіх,
Коли спадала тиша вечорова…
Спинився вік і час у тишині навислій,
І світ до мене річкою тече.
Юрба – табун. Уцьому табунищі
Докопуюсь до кореня речей.
Он бач? Прийшли нові аристократи.
Відмаяв день крилятком ластів’їним.
Гойдаюся у погляді-крижині:
Останню грань перейдено вже, брате, –
Мені на скроні впала сивина…
У слові – Бог. А ми усі – від Слова!
(Городище – Київ, 08.08.04.)
Тим часом наближалася чергова знаменна дата – 80-річчя поета, і Київська організація Національної спілки письменників за ініціативою творчого об’єднання сатириків та гумористів, врахувавши величезні заслуги Олекси Довгого перед вітчизняним і світовим красним письменством та набуттям відповідного вікового цензу, присвоїла йому почесне звання корифея ліричної й епічної поезії, що було належно засвідчено сертифікатом відповідного диплома та увічнено в моєму ліричному додатку до того диплома.
Ось він:
ПЕАН КОРИФЕЄВІ СОЛОВ’ЇНОЇ ЛІРИКИ
Олексі ДОВГОМУ
Ніколи не чував таких пісень я
у солоспівах хлопців та дівчаток,
як у селі на нашім Задесенні,
де річка Дягова бере початок.
То не просте село, а Городище
серед торфовищ Сіверського краю,
і там не солов’ї, а солов’їща –
їх спів аж до Березного лунає…
80 РОКІВ ТОМУ
Там сталась солов’їна чудасія:
село те народило Олексія
ДОВГОГО.
Свій ДОВГИЙ вік він був завжди при ділі,
в яке із головою поринав –
учив механізаторів артілі,
редагував Тичину й Бажана,
писав пісні, елегії й сонети,
нардепами зробив обох синків,
онуків няньчив, наставляв поетів,
створив народний хор із земляків…
І ОСЬ ТЕПЕР
Не пошкодуймо ж патоки й єлею
в зеніті слави й шани корифею
Олексі Прокоповичу ДОВГОМУ!
(Городище, 08.08.1929 – Київ, 08.08..2009).
Оприлюднено на урочистому зібранні еліти Чернігівського земляцтва в Києві за участю провідних майстрів гострого пера 10 серпня 2009 року. Опубліковано в третьому випуску «Пересмішника на Парнасі», виданому 2015 року коштом, зібраним толокою налаштованих на гумор інтелектуалів, серед яких був і незабутній Олекса Прокопович.
Гриць Гайовий
