Я пишу це найперше для моїх російськомовних побратимів і друзів. Цього морозяного, зимового, сонячного ранку (майже за Пушкіним) хочеться сказати таке: у нас не було б війни на Донбасі, ми не втратили б Крим, якби Донбас і Крим розмовляли українською.
І справа навіть не в тому, що якби путін завів своїх орків до Галичини або на Волинь, то дядьки з тітками покололи б їх вилами та порубали сапами. Справа в тому, що мова людини – це найвищий ступінь її національної самоідентифікації.
Це дуже легко простежити на прикладі наших менших братів. Я мешкаю у приватному будинку. У мене собаки і коти. На цю пору коти почали виспівувати свої знамениті серенади. Кіт каже: я – кіт. Голосно каже. На його голос збігаються інші коти, але на цей заклик жодним чином не реагують собаки. Це не їхня порода, не їхнє плем’я, у собак свої власні заклики.
Кожна жива істота у світі маніфестує себе певним чином, вона каже: я – кит, я – кіт, я – оса, я – джміль, я – німець, я – француз, я – українець.
Якщо ти розмовляєш російською, ти кажеш: я – росіянин, і не важливо, ким ти себе відчуваєш. Світ не глухий. І не дурний. (Це ти намагаєшся дурити. Себе). Світ чує твій абсолютно чіткий заклик.
Але це ще не все.
Якщо ти розмовляєш російською в Україні, ти наче кажеш: я – ворог, я — рускій мір, я — ваша проблема, я – загроза вам і вашій державі, і байдуже — служиш ти в ЗСУ чи ні, і що ти був на Майдані.
Я уявляю, як це важко. Як це важко наважитися виплюнути з рота отой паскудний язик, який тут наче приріс, наче завжди тут був, який виглядає так, наче ви з ним народжені.
Не бійтеся. Випльовуйте.
Одразу відчуєте полегшення. І про язик не думайте. Цей ніде не пропаде. Шляк його не трафить — як кажуть у нас вдома.
Якщо вагаєтеся, то подумайте про те, що саме ваш язик, а не танки путіна, не корумпованість влади є найбільшою загрозою вашій державі. Державі – яка ваша, і яку ви, переконаний, так само любите.
Борис Гуменюк
