13 лютого – Всесвітній день радіо. Навіть у перші роки Незалежності України (не кажучи вже про радянську добу, коли у пріоритеті було все радянське, у т.ч. й професійне свято – День радіо, яке в СРСР відзначали щороку, 7 травня) ми про цю пам’ятну дату взагалі нічого не знали і не чули. А тепер знаємо: дата святкування 13 лютого була вибрана не випадково.
Виявляється, цього дня 1946 року зі штаб-квартири Організації Об’єднаних Націй у Нью-Йорку вперше вийшло в ефір «Радіо ООН». А от відзначати його в усьому світі стали зовсім недавно – з 2012 року…
Радіо ООН – то, звичайно, круто, але, як кажуть у нас в Україні, своя сорочка ближча до тіла. Під тією «сорочкою» маю на увазі, передусім, наше рідне Українське радіо, котре має значно довшу і багатшу історію, відлік якої ведеться від 16 листопада 1924-го.
Мабуть, у цьому є щось справді символічне і містичне: бо як тоді пояснити те, що у переддень Всесвітнього дня радіо випадково натрапив у своєму домашньому архіві, серед розмаїття різних паперів, на цю невеличку 
брошурку (Іван Доцин, «Говорить Київ!..», К., «Водограй», 1997). Добре пам’ятаю, що подарував її мені у січні 1997 року тодішній директор Броварського радіопередавального центру Анатолій Михайлович Шевченко, котрий запросив мене, тодішнього заступника генерального директора КДРТРК з питань радіомовлення, на урочистості з нагоди 60-річчя БРПЦ.
Гортаючи сьогодні сторінки цієї історико-документальної фоторозповіді, відкрив для себе багато цікавого і пізнавального, на що раніше, на жаль, чомусь не звертав увагу. Можливо, тому що вся історія створення найпотужнішої на той час (після перенесення столиці України з Харкова до Києва) радіомовної станції РВ-87 навіть через 60 років видавалася такою прозаїчною, буденною. А нині, через 2 роки після повномасштабного російського вторгнення – трагічною.
Трагічною, бо 2014 року цей унікальний стратегічний об’єкт, потужності якого входили до мобілізаційного плану держави на випадок війни чи надзвичайної ситуації (!), припинив своє існування. Уявіть собі: лише броварські передавачі, зокрема унікальний «Борей», могли здійснювати радіомовлення на довгих хвилях (ДХ) по всій території України! Тобто, єдині, котрі могли вести радіомовлення та глушити ворожі передачі в майбутній зоні проведення АТО/ООС та в окупованому Криму! А нині – ще й вести мовлення (здійснювати ефективну контрпропаганду) на територію країни-агресорки! Могли б…
Як таке взагалі могло статися? І чи відповів хтось за це? Читаю Вікіпедію і шаленію: «1 жовтня 2013 року Броварський міський голова Ігор Сапожко та місцеві депутати від Партії регіонів, які складали більшість Броварської міської ради, проголосували за повний демонтаж Радіопередавального центру та продаж під забудову родичу тодішнього російського прем’єра Дмитра Медведєва – Віктору Поліщуку – земельної ділянки площею 96 гектарів, на якій він знаходився».
У 2014-2016 роках ця резонансна справа, у тому числі й завдяки активним зусиллям народного депутата України, голови Комітету ВР з питань свободи слова та інформації Миколи Томенка, набула широкого розголосу – СБУ відкрила кримінальне провадження. Були навіть ініційовані арешти деяких дрібних фігурантів справи, але, на жаль, через деякий час справу спустили на гальмах, а головні «герої», причетні до знищення Броварського радіопередавального центру, й досі не покарані. Ба більше, непогано почуваються і в нових реаліях. Бо все вийшло, як за Г.С.Сковородою, «досить диму – хоч би до вогню справа й не дійшла».
Таки був правий Володимир Винниченко, коли казав, що «ні української історії, ні українських газет читати без брому, валер’янки або без доброї дози філософського застереження не можна». На жаль…
Григорій Южда
