Степан Процюк написав у соціальній мережі про Нілу Зборовську…
Згадалося принагідно й мені.
Уже сім зимових літ, як ЇЇ немає…
Запізналися з нею десь серединою 90-х.
Пам’ять наразі висновує життєві – з-копитá, в-галоп, – вирізьблені речі. 1998-ого на Хрещатику страйкували шахтарі. Там і здибалися випадком. Я давав інтерв’ю телеканалові СТБ – говорив на камеру, конкретно й предметно – і до такої міри переконливо, що телевізійниця сприйняла мене за питомого гірника. Ніла не віднаджувала – все це її поважно і по-доброму переймало.
З цієї нагоди запросила на каву до хрещатицько кав’ярні «У Ґеорга». Я тоді крєпко богемив: волосся, джинси, обв’язом в чорну куцу хустку, «кроси»…
Одне слово, все, як годиться.
За кавою – просто на люди – пішла поезія. Зборовська не спиняла. Слухала. Тішилися. По якомусь часі — на Пушкінську, до всесвітньознаної «Пушки», Ніла принесла щойно видану книжку. «Тут три сторінки – тобі і про тебе. Видаватимеш поезію – усе передам і слово окремішнє напишу». І полилося: «Як Саша читав вірші…».
Ні цифрових сторінок, ні розділу, ні навіть назви есею(!!!) я не запам’ятав…
Книжка поетична моя на часі стала …
– Марія [Рудак ] просила, щоб живого чи мертвого, я привезла тебе на читання, до Юрка Гудзя, в Немильню, – проказала в слухавку, коли пізнього вечора, 30 червня (2010 рік), зателефонував до неї. (Од попередніх наших одвідин меморіяльні Юркові справи пішли нагору: поклали назвати школу, що в ній викладав, його ім’ям, погруддя поставити, найменувати вулицю, музей письменника облаштувати – саме рідна Юркова сестра з Канади озвалася) – Тобі все підготувала. Де ти?!
Я був тоді в лісі (Застугна, Васильків) у різьбяра, бандуриста Миколи Білоуса.
Отож, не вийшло тоді в мене.
— Я з вами, — тільки й сказав…
Далі часто-густо перетиналися – чи то в неї в Інституті, чи десь на каві або ж на «швидкій» столичній майдановій «картоплі», чи проводжав її – або ж до ректорату, – у справах, чи до господи письменниці Валерії Врублевської…
Одначе зготовані матеріли так чи так, але до мене не потрапили…
Востаннє, телефонічно, перекинулися словом за місяців два до її смерти.
— Жива, але не зовсім здорова, — спокійно сказала вона. — Приїхати поки що не можу…
І вже, на превеликий сум і жаль, не змогла.
Ніколи.
Треба робити було все в часі. Мені…
Олександр Сопронюк
