Для деяких людей
самотність – не підсумок
їхнього зруйнованого життя,
а діагноз невиліковної хвороби,
мій пане.
Вони рятуються від самотності
подорожами і книжками,
друзями і коханими,
чарками і цигарками.
Але чарки порожніють,
цигарки гаснуть,
друзі і кохані зраджують,
а на подорожі і книжки
чомусь завжди
не вистачає ні грошей, ні сил.
Залишаються ангели і архангели,
але хто вірить
у їхню присутність
у цьому земному вертепі,
мій пане?..
Чи хоч смерті прихід
порятує нас від
самоти?
(Неоніла Стефурак. Над снігами і прірвами. Івано-Франківськ. 2018)
Завжди сумно спостерігати за осінню красивої жінки. Ще сумніше спостерігати, коли красива жінка приречено приймає осінь. Бо крім осени у неї нічого не залишилося. Ні друзів, ні коханців, ні рідних, ні близьких. Але ця жінка ще має силу говорити. Це єдине, що не дає їй втекти від світу.
Такою є лірична героїня віршів Неоніли Стефурак.
Поетеса від свого дебюту в далекому 1978 році залишається чи не найвідданішим літописцем жіночої самости і самоти на всіх відрізках життєвої долі. Такого глибокого проростання в свідомість самости рідко можна зустріти.
І, попри всю потугу беззаперечного поетичного таланту, Стефурак залишається андеґраундною авторкою. Її талант не використаний ні в кіно, ні в театрі, ні на повну силу в літературі, хоча їй ніби й гріх жалітися: книжки виходили якщо не регулярно, то відповідно до настроєвої амплітуди авторки.
Неоніла є однією із найдраматичніших поетес свого покоління. Вона стоїчно прийняла виклики долі і якщо за чимось шкодує, — то лише за невиправданим довір’ям до ілюзії щастя для красивої жінки. Хоча без нього не було би ні поетеси, ні її драматично-елегійних історій…
Євген Баран
