Деякі літературні дами не вірять, що я солдафон… А я таки солдафон. П’ять років служби залишили на моєму мозкові дві паралельні, і доволі глибокі, борозни. Інакше б я там не вижив… Коли нас навчали розпізнавати слабкі місця ворога, нам серед іншого, наводили й такий приклад…
… Ось міською вулицею йде полковник, або й генерал, а ви слідкуєте за ним. Раптово офіцер зупиняється і починає таємниче роззиратися довкола…
Недосвідчені спостерігачі «вмикають» паніку, шукають поглядом спільників, і подумки вже перебирають 
запасні варіанти дій, включно з самогубчим зойком: «Мене викрито!»
Якраз тут і не потрібно панікувати. Треба знати психологію солдата, хоч він і в генеральській шинелі (далі нас нецікаво човгали носом по лаві, щоб ми аналізували спонтанні дії об’єкта). А кульмінацією лунало пояснення викладача: «Он проста сєранул (по-нашому — перднув — авт.)». Вони завжди так діють: спочатку випускають гази, а потім налякано озираються чи хтось не унюхав. Отут і настає момент слабкості жертви.
Ми запитували, чи можливо таку поведінку виправити (приховати) вихованням, прививанням добрих манер? «Неможливо!!!» — вигукував викладач і пояснював: залишаючись наодинці, солдафон завжди почувається солдафоном! Він ще наводив приклад із льодовою доріжкою.., але то не так смішно для інших солдафонів…
Володимир Сердюк
