Деякі літературні дами не вірять, що я солдафон… А я таки солдафон. П’ять років служби залишили на моєму мозкові дві паралельні, і доволі глибокі, борозни. Інакше б я там не вижив… Коли нас навчали розпізнавати слабкі місця ворога, нам серед іншого, наводили й такий приклад…
Обожнювання будь-якого політика яскраво свідчить про громадянську інфантильність та перекладання своєї персональної відповідальності за країну на когось. Чим сильніше обожнювання – тим більший брак відповідальності. Українська політика – це знайти когось одного і звалити на нього максимум відповідальності. Зазвичай стільки, що він не здатен подужати, але зізнатись в цьому вже не може, щоб не втрачати рейтинг і не розчаровувати народ.
Коли я ще парубкував, усе село саме переживало бурхливий розквіт кіна. Від одного сеансу на тиждень, з болісними зупинками для заміни касети з кінострічкою, а то й через обрив тої тертої-перетертої стрічки, а то й з перебоями електромережі, кіно впевнено переходило до відлагодженого щоденного видовища без перерв. Хтось добре дбав про одну з фундаментальних потреб соціалістичного суспільства – регулярні видовища.
Зеленський вирішив заспокоїти людей? Та де там… Він фактично спробував нас демобілізувати, ввести у стан пофігізму (хоч критична маса наших співгромадян з нього, на жаль, і не виходили). Чим не подарунок ворогу? Хоч насправді заспокоїти можна було запевненням, що влада нарощує обороноздатність держави з покроковим планом дій.
