Обережно, далі будуть матюки, бо текст про сучасне мистецтво. Заберіть від екрану дітей і моралістів!
Чому людина пише на паркані — «х*й»?
Навряд чи вона сподівається, що за парканом лежать саме чоловічі статеві органи, а не шлакоблоки.
Ні!
Людина пише на паркані для самовираження.
Вона розуміє, що непересічна істина цього сонцесяйного х*я в її голові має бути конче донесена до навколишньої об’єктивної дійсності та індивідів, які її населяють. Тому, б*ять, у нас робити нема кому, а всі паркани пообписувані. І х*ї в головах множаться і домінують над здоровим глуздом.
Якщо ви ще не зрозуміли — це я так здалеку заходжу до цих карикатур Шевченка, які хтось там десь (ну, ліньки мені гуглити) повісив, а Юра Хорт понівечив. Так от, у цій історії кількість х*їв на одиницю паркану переважає середньостатистичні показники в рази.
Загалом, Шевченко не ідол, і нема чого з нього робити той портрет цісаря, якого обіс*али мухи і через це пан Палівець пішов на тюрму (є такий сюжет у Гашека). Шевченко, може, і має бути об’єктом, символом і фактором сучасного мистецтва. Але ці портрети до мистецтва мають не більше стосунку, аніж ляшкове «Боря, ти шось не те робиш» до передвиборчої агітації.
Це просто «х*й», написаний на паркані.
І у цьому випадку автора не виправдовує те, що з естетичної і смислової точок зору його х*ї значно прогресивніші за пересічні парканні зразки. Бо свої х*ї він піарить чужим іменем, зловживаючи тим, що Григорович, на жаль, не може вже дати цьому ху*любу по мармизі.
Зрозумійте, дарагі маї(с), мистецтво — це не книжечка про те, як оху*нно писав Шевченко. Мистецтво — це письмо Шевченка. А усі навкололітературні викидні панегіриків чи лайна на його письмо — це такий самий х*й на паркані, не більше.
Так само карикатури на Шевченка самі по собі не більше, ніж спроба чергового любителя х*їв залишити слід в історії, написавши свій «х*й» на «Кобзарі». Причому, судячи з техніки малювання — автор явно малював тим самим, що малював. Ну, або у нього щось негаразд із координацією рухів.
Тому виставку слід було заборонити саме з естетичних міркувань, а її автора відправити на обстеження до окуліста, невролога та психіатра, а потім записати в партію до Ляшка, де х*ї люблять і леліють.
І коли добродій Леонід О. бере оцю х*їв тачку у свій ресторан — йому першим ділом здається, що він бореться за свободу думки та мистецтва, а насправді — за право кожного ху*люба написати «хуй» усюди, де він вважатиме за потрібне.
Я вже не кажу про те, що завтра черговий такий митець напише свій «х*й» на могилі твоїх полеглих побратимів — як тобі таке, добродій Льоня? А вони вже пишуть, причому без усіляких метафор — нещодавно один митець тут наліпив х*їв, що символізуюють бійців. Нас із тобою, Льоня, символізують, як ти розумієш.
Так той ху*овий скульптор хоча б вигадав якусь концепцію своїй в усіх сенсах х*йні, а психологія цього митця не зайшла далі, ніж у лайдака, що обмальовує шкільні підручники.
Я не буду настільки банальним, щоб пропонувати виставити у «Ветерано» і ту виставку ліплених х*їв, що її розігнали притомні люди в Могилянці (як підказують, все ж у художці). Але скажи, Льоня, тобі самому не гидко просувати бездарного криворукого провокатора, неспроможного не лише вигадати щось оригінальне, а й взагалі малювати?
Якщо тобі треба хороших художників для виставки — я тобі видам кількох, що тебе, повір, вразять. Вони не пишуть на парканах «х*й» і через це їх мало хто просуває, а отже і знає. Але вони пишуть щось, а не про щось — впевнений, ти розумієш різницю.
Олексій Бик
