Окремою теплою любов’ю я переповнююсь, коли відвідую платні громадські туалети на базарах та автостанціях районних містечок.
Вони по-домашньому затишні і такі, я б сказав, душевні. На вході тебе зустрічає віконце касирки, вбране у церковні календарі та пластикові квіти.
Віконце завжди дублюється розчахнутими дверима, через які також можна заплатити за послугу. Двері традиційно підперті шваброю або стільцем.
З віконця касирки пахне дешевою піцою, а на задньому плані — електричний чайник минулого століття. На передньому плані – живі гроші і нарване шмаття туалетного паперу, який входить у пакетний супровід сервісу.
У самому туалеті — хороше.
На батареї сохне ганчірка, у куточку — віничок, трохи лисуватий від віку. Увесь цей реквізит має викликати враження чистоти і охайності. Зрештою, так воно і є.
З чотирьох індивідуальних кабінок половина зазвичай не працює, про що на дверях так і пишеться: «Не працює». Написи дублюються шматками дроту, якими закручені кабінки, щоби не ломились ті, котрі читать не вміють.
На противагу туалетам фешенебельних торгово-розважальних центрів, райцентрівські туалети не приховують, що в них завжди є вода. То ж вона тут дзюрчить самовиливом, бо ж навіщо її приховувати?!
А ще в господині сього охайного закладу завжди є відвідувач.
Вона ніколи не лишається самотньою. І вони, ті гості, без угаву теревенять із касиркою. Аж раптом, вдруг откуда нє возьмісь — тут я з’являюся, і вони, звичайно ж — недовольні, бо хто зараз в нашій країні довольний..?!
Вадим Петрасюк
