Грицеві сьогодні 70 — маленьке дерево стало величезним і сягнуло кроною неба… і Олег Лишега вже не поруч зі мною, а там, на небесах, біля Грицька Чубая.
«Наша осінь
з маленькими деревами
дуже швидко минула…»
Це один з небагатьох віршів Грицька Чубая, який я поклав на музику – давно, восени 1978-ого року, ще за життя поета. Це також одна з нечисленних поезій батька, яку поки ще не озвучив у своїй музиці син – Тарас Чубай.
Мені пощастило, бо Гриць міг почути та оцінити цю нашу пісню ще тут, на Землі. Пісні та композиції сина линуть у Небеса, і ще далі, і ще незбагненніше, за ту пронизливу грань, яку ми переступимо трохи пізніше.
Не чутно звідси голосу Грицька, можна лише навмання ступати стежкою здогадів і припущень, але я переконаний, що він був би безмежно, неймовірно гордий за свого сина, за ту велетенську працю, якій присвятив себе Тарас, відроджуючи, реінкарнуючи батька у своїх піснях, проявляючи приховану музику батькових віршів у реальних, шорстких і ніжних звуках його ґітари, його голосу, його «Плачу Єремії».
Колись давно, тоді, як Тарас був ще зовсім малим, сталася дивна і драматична подія, про яку мені розповіла його мама.
Він поїхав із батьком на море.
Надувний матрас, на якому він погойдувався на воді, хвилями почало непомітно відносити все далі від берега. Тарас мовчки споглядав цю ситуацію, не подаючи голосу, не подаючи ознак страху – йому було просто цікаво…
Грицько ж схаменувся, коли сина вже ледь було видно у череві моря. Зрозуміло, що поруч не виявилось ані рятівників, ані будь-яких човнів – типова сцена совдепівського театру абсурду. Грицько кинувся у воду і розпочав безнадійну, неможливу, нереальну погоню за Тарасом. І наздогнав його – ціною нелюдських, потойбічних зусиль порятував сина від зникнення у безодні Простору. А син тепер, наче у відповідь, рятує батька від зникнення у безодні Часу, від забуття.
Я часто помічаю у рисах Тараса ледь вловимі риси Грицька (і я не маю на увазі суто зовнішню схожість), я чую у голосі сина знайомий тембр, упізнаю знайомий різкуватий сміх (і це не є лише зовнішня подібність інтонацій), Тарас співає власні композиції на вірші батька, і мене раптово пронизує здогад – він не сам, він не один, це спів дуетом, невидимим, метафізичним, позавимірним, але дуетом – Тарас разом із живим, перевтіленим у звукові пульсації, воскреслим із небуття Грицьком…
«…скільки ж бо треба
того часу для рудого листя,
щоб опало воно
з невисокого віття…»
Падають руді листочки, повільно і заворожено кружляють у кінематографі моїх спогадів. Ось один – прозорий і терпкий: я виходжу разом із Грицьком з його хати на Погулянці. Розмовляючи, ми перетинаємо відкритий простір, який відділяє приватні будинки від лісу, цей чаклунський простір, просякнутий дивною енерґією, щемкими вібраціями повітря, сонця і душі, цей загадковий космодром майбутніх (чи минулих?) НЛО, заповнений пророчими снами Костика Москальця (але це ще буде) або екстраваґантними вибриками юного «метелика» Михайла Саченка (але це вже було).
Ми прямуємо до невеличкого пагорба біля Личаківського цвинтаря. Зараз тут знаходяться могили Січових Стрільців, а тоді, у 70-ті, це було традиційне місце для збіговиськ львівських, та й не тільки, «гіппі».
Напівзруйновані стіни цвинтаря вважалися «неофіційною» і вільною ґалереєю творів «гіппівського» мистецтва – з портретами Джіммі Гендрікса, написами «Make love, not war» і т.д.
Ми лягаємо на пагорбі горілиць, зазираючи у небесне око, а Гриць розповідає мені про життя і поезію Юрія Липи. Тепер, проходячи повз це місце, я неодмінно бачу внутрішнім зором цю умиротворену картину – і мені є добре…
Другий листочок – місячний і містерійний: знову Погулянка, але цього разу пізній літній вечір, забризканий молоком повного місяця. Ми блукаємо втрьох – Грицько, Олег Лишега і я. Розмовляємо про поезію. Ми всі ще юні та розкуйовджені, нам щойно по 18-19 років. Говорять здебільшого Гриць та Олег. Я не до кінця вловлюю суть їхньої дискусії, але весь переповнююсь вологими мелодіями цієї ночі – уривками фраз, віщими знаками зірок, передчуттям таємниці, передчуттям проростання, визрівання і спалаху – і мені є добре…
Третій листочок – пурпуровий і гарячий, мов небо над все тією ж не розгаданою мною досі Погулянкою, коли я вийшов із хати Чубая після нашої розмови про Лорку. Саме Гриць назавжди прищепив мені імунітет до провінційности, банальности, second-hand-овости у поезії, музиці, взагалі у розумінні та сприйнятті мистецтва. Адже дискусії та суперечки в його хаті велися навколо творчості Еліота, Павнда, Сильвії Плат, ми слухали музику європейського рівня, ми намагалися, попри всі совдепівські перепони, доторкнутися душею до всього найсвіжішого, аванґардового, модерного, що з’являлося тоді у малярстві – Далі, Міро, Архипенко, в літературі – Маркес, Кортасар, Лаґерквіст, та в інших мистецьких жанрах.
Вже значно пізніше, коли я нарешті отримав змогу побувати в багатьох країнах світу, я здивовано відзначив для себе, що попри всю замкнутість, залізнозавісність і дебільність країни, в якій ми всі тоді перебували, нам пощастило втримати руку на пульсі тогочасного мистецького життя світу.
Ми, фактично, зуміли не перетворитися в забитих хуторян, які перелякано позирають здалеку на дійство, що розгортається десь там, на головній сцені. Ні, ми також брали участь у цій грі, у цій виставі, брали й беремо. Кажучи «ми», я передовсім маю на увазі коло людей нашого покоління (таких, як Олег Лишега або Микола Рябчук), яких до великої міри об’єднував навколо себе, а згодом згуртував у леґендарній вже «Скрині» саме Грицько Чубай.
Ну, а Федеріко Ґарсія Лорка в мене тепер постійно асоціюється з пурпуровим заходом сонця, коли я вийшов із Грицькової хати після читання поезій цього андалузького птаха. І ось вже цього, 1997-ого року, я знову побачив це небо внутрішнім зором.
Сталося це в Іспанії, в оспіваній Лоркою Ґранаді, куди я приїхав разом із дружиною. Того дня ми вирішили оглянути уславлену перлину Ґранади – палаци і сади «Альгамбри». Проте ми не врахували величезної популярності цього мистецького шедевру, бо вже об 11-ій годині ранку, коли ми туди дісталися, перед нашими розгубленими очима постала довжелезна, на багато сотень метрів, черга туристів. До того ж працівники музею попереджували всіх відвідувачів про те, що потрапити цього дня до «Альгамбри» шансів практично немає. Квитки (кількість яких обмежена) продавалися вже на 4-ту годину дня, а вхід до палаців припинявся о 6-ій вечора.
В повній безнадії ми прилаштувалися наприкінці черги, і потекли години повільного просування під пекучим сонцем Андалузії. Мабуть, це сонце і спричинилося до того, що в моїй уяві почали виникати спочатку образи пурпурового неба над хатою Грицька, а тоді ще деякі чудернацькі візії та ідеї. Одним словом, знічев’я та напівсерйозно я почав просити, щоб нам у цій ситуації прийшли на допомогу не хто інші, як… Лорка і Чубай (!). Я їм казав: «Давайте-но побавимось у маленькі чудеса, просто так, для жарту, щоб не втрачати даремно цей день».
Жарти жартами, але коли ми нарешті почали наближатися до віконечка каси (а це вже була 2-га година дня), спеціальне табло над ним попереджало всіх, що квитки продаються вже на 5:45 вечора, тобто ось-ось закінчаться остаточно.
І все ж таки ми встигаємо вчасно, і ось в наших долонях тріпочуть крильцями такі жадані нами квиточки! Щоправда, ще треба тинятися під спекотним сонцем понад три години, та й на оглядини музею залишається обмаль часу, але то все дурниці, головне те, що чудо відбулося! Проте це була лише перша частина чуда, адже коли ми уважно придивилися до своїх квитків, то побачили в куточку напис: «Вхід до музею о 2:30 дня»!
Мабуть, хтось зарезервував їх саме на таку годину, але не з’явився, мабуть, стався звичайнісінький збіг обставин, тому що всі туристи, які стояли в черзі, й перед нами, і після нас, отримали квитки на 5:45, мабуть, мабуть, мабуть…
Лише вітерець якось дивно торкнувся мого плеча, і небо стало якимось пурпуровим, і ще мені причулося, ніби пролунав неподалік знайомий різкуватий сміх. Тому я також вдячно посміхнувся і тихенько, щоб нікому не здалося, що мені запаморочило голову сонце, подякував панові Федеріко та панові Грицьку за це симпатичне чудо – і мені стало добре…
Падають листочки – все швидше і швидше, мерехтять, наче кольорові шкельця в калейдоскопі, уривки спогадів: ось задзвонив телефон, і мені здалося, що зараз почую у слухавці знайому фразу – «Чубай на дроті!». Ось я заходжу на подвір’я будинку, де тепер мешкають Тарас і Соломійка Чубаї, а мені уявляється, як з-за рогу виникає постать їхнього батька, який, трохи глузуючи з мене, вічного ґастролера та піліґрима, наспівує: «Рє-є-єдкая птіца а-а-аїст!».
Ось Грицько приводить до мене «знаменитого чеського літератора», і я, молодий ще юнак (а це був 1973-й рік), тремтячи від хвилювання, співаю для поважного закордонного гостя свою «Панну Інну» на вірш П. Тичини. Той схвально і дещо вальяжно похитує головою, я сяю від щастя; ну, а дещо пізніше, опісля другої пляшки вина, з’ясовується, що це був черговий жарт, чергова містифікація Гриця, бо «знаменитий чех» виявляється… файним ужгородським поетом Миколою Матолою, чудесною і незабутньою мені людиною, який, як це не печально, вже також полетів до вирію вслід за Грицьком…
Летять і летять листочки, стрімкіше і стрімкіше. Закручує їх у каламутний і жорстокий вир байдужий вітер сімдесятих років, вітер арештів, вітер зрад, вітер розпачу, вітер деструкції, нищення, свідомого і невблаганного саморуйнування…
І ось повільно та приречено пропливає останній, геть пожовклий і крихкий листочок: Великдень 1982-ого року, виступ у Львові «Смерічки», де я тоді співав. Грицько відвідує цей концерт разом із малим Тарасом і запрошує мене до себе додому, на Великодній обід, на паску з крашанками. Я приходжу. Він вже смертельно, невиліковно хворий. Це наша остання зустріч, але я ще цього не знаю.
Проте назавжди я запам’ятаю очі Грицька, його вже потойбічний, занурений у себе і поза себе погляд, погляд за лаштунки, погляд за ту межу, де закінчуються декорації і починається те… справжнє… неминуче… головне…
Я тоді ще не міг знати, що означає такий бездонний погляд, таке сиве провалля в очах, хоча мені стало в той момент якось не по-весняному холодно. Тепер, побачивши ЦЕ в чиїхось зіницях, я вже достеменно ЗНАЮ – ця людина вже є ТАМ і з нею настав час прощатися, але тоді я лопотів щось про наступні зустрічі та штучно-бадьоро посміхався…
«…Наша осінь
з маленьким деревами
дуже швидко минула…»
Тепер, коли Галі, дружині Грицька, вдалося нарешті, попри всі маразмобюрократичні перепони, перенести останки чоловіка на Личаківський цвинтар та перепоховати його там, для мене на цьому кладовищі виник напівмістичний «Бермудський трикутник», де зупиняється і провалюється у безодню Час. Своїми кутами він поєднав могили трьох митців, які залишили глибокий слід у моєму житті – композитора Володимира Івасюка, актора Богдана Коха та поета Григорія Чубая.
Часом якась незбагненна сила змушує мене з’являтися там і відвідувати ці могили саме в такому порядку – Володя, Богдан та Гриць. І ось у такі моменти, коли нікого немає поруч, коли завмирає Час і ущільнюється Простір, коли кольори стають звуками, а пташині голоси краплями дощу, я зупиняюся біля Грицька, мовчки та самотньо, і тоді починаю відчувати, як на моє чоло сідають ці печальні та невидимі птахи – руді листочки…
«… минуло після неї багато зим
і багато весен,
і аж тоді почало падати
на наші голови листя
із дуже високого дерева,
яке в тій нашій осені було,
і про існування якого
ми навіть
не здогадувалися».
Віктор Морозов
