Протягом останніх місяців я часто стикаюсь з одним цікавим явищем, про яке, думаю, варто розповісти. В принципі, нічого нового не скажу, але мене, людину, яка постійно розмовляє українською мовою в Одесі, це, попри всю мою раціональність, трохи дивує.
Суть явища проста і складна водночас: люди, які в цьому чудовому-паскудному місті, «как всє», тобто, в абсолютній більшості послуговуються російською, різко переходять між собою (небагато людей подорожують наодинці) на українську, перетинаючи кордон України!
Для когось кордон уявний, починається відращу ж після посадки в салон літака чи автобуса, або ж у вагон поїзда. Самі вони пояснюють це явище досить просто: «не хочеться, щоб оточуючі думали, що я росіянин (мос**ль, московська наволоч, із орків…)».
Повернувшись додому магія розвіюється як дим — відбувається «швидке повернення до буденної реальності». Там соромно, бо сприйматимуть за «мос**ля», а тут нормально, бо він уже «как все».
До речі, це явище в одному зі своїх інтерв’ю описав відомий білоруський письменник, автор геніального, як на мене, роману з промовистою назвою «Мова». Звати його Віктар Марціновіч.
За його словами, серед молодих білорусів є не так і мало тих, хто шукає свою ідентичність, починають розмовляти білоруською, але на Батьківщині це складно… і в результаті, вони спілкуються між собою білоруською мовою за кордоном… зокрема і через те, що не хочуть, щоб їх плутали з росіянами.
От і виходить, що десь, припустимо, в Лодзі або Жиліні бути українцем чи білорусом простіше, ніж в Одесі чи Гомелі.
Сергій Бригар
