Те, що відбувається сьогодні з НСПУ – лише видозмінене продовження процесу болотяного булькотіння та жаб’ячого кумкання на «зелень»… І все це почалося навіть не з Яворівського, а значно раніше. Письменницьке болото «смоктало» письмацьку братію і в давніші часи. Ще за спілчанського «царювання» Юрія Мушкетика…
Про це пише світлої пам’яти Василь РУБАН у своїй статті «МАРОДЕРИ», далекого тепер 1993 року в газеті «Слово», ч.10 (77).
Олександр Сопронюк
МАРОДЕРИ
Спілка Письменників України (надалі СП) — одна з суспільних структур, що її полишено нам у спадок від колишнього СССР. Вона виконувала функції ідеологічного філіалу КГБ, всі її висуванці, що їх відзначила держава до Перебудови, мають у КГБ досьє з компроматом.
Це на те, щоб тримати визначного чи талановитого в шорах, якщо він виступає перед народом, а чи їде за кордон. У цьому досьє заяви на поганьблення націоналістів, доноси на товаришів по перу, аморальні вчинки, записані на магнітофонну тасьму чи фотоплівку.
Коли КГБ і КПСС розпалися, СП залишилась напризволяще і чисто стихійно, за інерцією, і далі бореться з тими літераторами, котрі талановитіші й можуть вирізнитися. В СП є цілий арсенал засобів, аби змусити молодого автора пройти дев’ять кіл митарств, від Першого до «Літературної України», потому — до «Рад.пису».
Пройшовши їх, молодий літератор духово ламається, стає безмежно вдячний на все життя Мушкетикові (в минулому — Гончареві, Олійникові, Загребельному), щоб уже ніколи не написати ориґінального твору.
Бувають і винятки. Наприклад, Григір Тютюнник шістнадцять років, як найкращий прозаїк, ходив серед них, його хвалили в коридорах, але за життя Шевченкової премії так і не дали. За своє гостре іронічне слово — про них, вони його карали публічним невизнанням і це, я вам скажу, страшна сила.
Але сьогодні нам ідеться про мародерство, яке в процесі деґрадації СП проступило і тут — і там, тобто в усій Україні, і слугує за небезпечну загрозу для української держави. Голова СПУ Ю.Мушкетик перетворився на такого собі «пахана», що очолює «малину», сам безпосередньо в грабунку участі не бере, проте вчасно і там, де треба, підставляє кишеню.
Терплячий читач, дочитавши до цього місця, певно, вкрай обуриться: як ти посмів написати таке про власника Ордена Трудового Червоного Прапора, Дружби народів, «Знака пошани», Депутата ВР УРСР, члена КПРС, делегата XXIV з’їзду КПУ, лауреата Державної премії СРСР (1987), Державної премії УРСР ім.Т.Г.Шевченка, Республіканської премії ім.Островського, автора 25 книжок, у яких він учить український народ як треба жить.
Спонукає мене до цього нестерпна атмосфера в сучасній СП, що про неї Ганна Чубач сказала: «Сюди противно заходити».
Ми не претендуємо провести повне дослідження бізнесової діяльности Ю.Мушкетика — аби простежити, наприклад, як витрачаються мільйони, що їх він випрошує в держави на Шевченкові свята. Зупинимося лишень на матеріалах ревізії Угоди Ю.Мушкетика із І.Заславським, матеріалами ревізії Будинку відпочинку «Ірпінь», згадаємо побіжно, як Юрій Михайлович разом із Ю.Сердюком (перший платний заступник Ю.Мушкетика до 1992 р.) напросили під високий авторитет Спілки в діаспорі 65 (шістдесят п’ять) тисяч американських доларів — де вони поділися, ніхто сьогодні не знає, а також згадаємо про «Скарбницю» В.Дрозда.
Угода за «21 ноября 1992 года» каже, що Сторона, за яку стоїть Ю.Мушкетик, передає в користування «Оберегові» друкарське обладнання, що його «подарував Спілці Американський фонд допомоги Україні, числом 15 (п’ятнадцять) одиниць, а саме:
Двоколірна рольова друкарська машинка.
1. Ротопринтна машина.
2. Ротопринтна машина.
3. Ниткошвейна машина.
4. Ниткошвейна машина.
5. Ниткошвейна машина.
6. Проявочна машина «Кодак».
7. Книговиставочна машина.
8. Фотокамера ДС «Америка».
9. Фотокамера ДС «Америка».
10. Монтажний стіл.
11. Монтажний стіл.
12. Різальна машина.
13. Трансформатор.
14. Перфоратор.
Ми сказали б вам скільки це коштує, але в бухгалтерії СП оціночного акта немає. В Угоді є пункт 4.2., він каже, що «Сторони зобов’язуються в місячний строк з часу підписання цієї Угоди, створити спільну комісію по оцінці технологічного стану… визначити його ціну», але така комісія до 16.06.1993 року створена не була. Принаймні від Спілки участі в ній не брав ніхто (а це обов’язкова умова Угоди) — то свідчення головного бухгалтера Пащенко і самого Мушкетика. Саме невиконання цього пункту робить угоду не чинною.
Постає питання: чи можна було виставляти вартість позад Угоди? Як можна укладати Угоду, не знаючи ціни товару? Аби прояснити ситуацію, звідомимо: «Оберіг» — це від початку 1992 року мале підприємство видавництва СП «Радянський письменник», це — акціонерно-поліграфічне товариство, до його управи входив і Ю.Мушкетик.
Упродовж 1992 року на ім’я керівництва від колективу працівників видавництва «Радянський письменник» (директорував тоді В.Біленко) надійшло два листи, за підписами понад 30-ти чоловік (копії наявні), про те, що мале підприємство «Оберіг» на чолі з І.Заславським перекачує у свою власність увесь фондовий папір, що його дає держава «Радписові». Водночас усі провідні працівники видавництва крім державних зарплат діставали ще й подвійну платню від І.Заславського — всі про це знали, але думали, що це і є вільний ринок, що його так щедро пообіцяв був Горбачов.
Коли Юрій Михайлович з Ізею Володимировичем посварилися, то всі керівні службовці пішли в «Оберіг», але друкарню Юрій Михайлович забрати не зміг, бо ж спільно із Заславським вони робили гроші, і Заславський це міг оприлюднити.
Саму Угоду ми за браком місця не цитуємо (копія є). З неї, проте, випливає, що: «Після виконання умов цієї Угоди з боку «Оберега», передане Спілкою друкарське обладнання з 1-го січня 1996 року переходить у власність «Оберега». А умови такі: протягом року «Оберіг» видає три книжечки поезії, загальним обсягом 3 (три) обліково-видавничі аркуші накладом 3 (три) тисячі примірників.
«3.7: «Оберіг» бере на себе зобов’язання готувати протягом кожного наступного року до 1 січня 1996 року комп’ютерні набори та верстки 60 (шістдесят) обліково-видавничих аркушів на один рік» (наклад не зазначений). Ще до цього 10 (десять) тисяч бухгалтерських бланків і 25 (двадцять п’ять) штемпелів і печаток. Усе це на папері «Оберега», що його, завдячуючи Ю.Мушкетикові й В.Біленкові, він ухопив зі складів «Радянського письменника», і ще: угода ця містить засторогу до збереження таємниці.
Просто кажучи, Ю.Мушкетик віддав І.Заславському майно Спілки за три тоненькі поетичні збірочки і за три товстіші книжки прози, саме для вибраних творів самого Ю.Мушкетика. Якщо не рахувати ті гроші, що їх дістав від І.Заславського Ю.Мушкетик, будучи за співучасника пограбунку видавництва «Радянський письменник», і посідаючи крісло в управі «Оберега».
Як бачите, історія з малими підприємствами, а їх у СП кілька, точнісінько така сама, як і в усій Україні, на фабриках і заводах, коли йдеться про те, аби перекачати сировину і обладнання з державних структур у приватні. Тут наша Спілка виявилась на гребені моменту, а як на перший погляд — письменники ніби плохі і в бізнесі нічого не тямлять.
Травнем 1993 року В.Бойко десь зо дві години перераховував нам на засіданні ревізійної комісії зловживання в Будинку літераторів «Ірпінь». Тут подам лише головніші.
Акт з 26 квітня 1993 року.
Наприклад: «Від 13 жовтня 1992 року описано 16 назв меблів по цінах: шафа дзеркальна — 5 крб., крісла м’які габаритні — 5 крб., диван-ліжко — 5 крб…». Зауважмо: це меблі першої катеґорії, ними колись постачали СП як номенклатурну установу.
Але це дрібниці, торгували новими гарнітурами. 1992 року продано 6 гарнітурів нових і 7 наборів меблів. Продавалися також будівельні матеріали: паркет, тирсоплита, двері, люстри, плитка лицювальна, фанера, скло, цегла, насоси, термоси. До того ж, будівельні матеріали продавалися не тільки приватним особам, а й колгоспам та базам.
Приміром, колгоспу «Прогрес» з Молдови чи колгоспу ім.Нєлєпки з Овруча. Продавалися також автозапчастини, бензин і самі машини. Я запитав у Ю.Мушкетика: «Скільки ж у вас машин?». «Не знаю», — відповідав він. Уточнюємо: машин — вантажних і легкових 23, з них продано 6.
Наводимо кілька записів:
«8.01.1992 року продана «Волга» Газ—24 за 1950 (одна тисяча дев’ятсот п’ятдесят) рублів. Випуску 1982 року. Заплачено шофером Михайликом 2495 рублів (дві тисячі чотириста дев’яносто п’ять)». «21.01.1992 року продана машина УАЗ—451, випуску 1976 року. Вартість встановлена 930 (дев’ятсот тридцять) рублів. Заплачено 1190 (одна тисяча сто дев’яносто рублів 7.02.1992 року». Ще одна оборудка за 28.01.1993 року. «Продана машина «Волга» Газ—24-10 інвалідові Сологубу. Рік випуску не вказаний. Мається запис «Прийнята справною». Загальний пробіг 141.774 км. за 41.580 рублів». 1992 року Будинок, притримавши, продав без індексації ціни 31 (тридцять одного) холодильника «Дніпро», різницю хтось поклав собі до кишені.
Тут задля колориту згадаємо: позаторік у жовтні-грудні крім м’ясної тушонки, чаю, оселедців, сайри, цукру, масла й іншого добра в Будинку певно кудись перекинулося чимало кави: спершу 60 банок, потім іще 87 кілограмів, бо Ю.Мушкетик запевняє: хоч би коли бував у Будинку, кави до столу не подавали, і ви зрозумієте, що Будинок «Ірпінь» – це «Ельдорадо» — але не для письменників, що там відпочивають. У середньому в Будинку відпочивало 30 літераторів, обслуга становила 70 чоловік. За цими вчинками стоять безпосередні Мушкетикові підлеглі: директор Літфонду В.Прокопенко та директор будинку В.Шуляк зі своїми бухгалтерами.
За висновками комісії (дані неповні), на цьогорічний квітень (перевірка велася за два останні роки) державі завдано збитків на 20 мільйонів. Перш, аніж перейти до іншої теми, уявімо на мить: якби тих 65 тисяч американських доларів, що їх поділили Сердюк із Мушкетиком та вкласти у ту друкарню, що її поділили Мушкетик із Заславським, та поставити ту друкарню в тому флігелі на Банківській, що його Мушкетик здав у оренду, та обслуговувати ту друкарню тим транспортом… ото булька була б!
Тут ми, свідома річ, трохи замріялись, «дєнєжкі-то ушлі».
А то десь на початку 1993 року серед членів Спілки пішла чутка про те, що В.Дрозд очолив «Скарбницю». Тоді поповзли чутки про якісь доларові стипендії. З’ясувалося: добра наша діаспора ще не стомилася нам допомагати. Мої спроби дізнатися, хто входить до Комісії, котра висуває претендентів, нічого не дали. Не знав про це ні О.Божко, ні його секретарка. Імена стипендіатів не можна було дізнатися тим паче.
Володимир Григорович Дрозд від пояснень відмовлявся всіляко. (Наприклад: «Нащо казать, будуть заздрити», або «Пошов ти на хер» (при обох Мушкетикових секретарках), або «Пошов ти к чорту» (В присутності Л.Голоти), або «Не приставай до Мушкетика, то й тобі дамо». (При самому Мушкетикові).
Знаєте, В.Григоровичу, кеґебе свого часу, як мене вербувало в стукачі, було нахабне, але ви його переплюнули. Так реагувати можна хіба що від надміру геніальної простоти. Нарешті шостого місяця цього року момент дозрів: я сказав, що прийду до В.Дрозда разом із Головою ревізійної комісії С.Колесником — і В.Дрозд видав «Протоколи». Щоправда, не всі.
Кому пішли три стипендії — не знати, можливо, членам самої Комісії, до неї входять (будь-яка таємниця завжди виходить на люди) Ю.Мушкетик, В.Дрозд, Л.Голота.
Наразі звертаюсь до панів, що фундують стипендію. Хочу їх запевнити: роблять вони дуже добру справу, але там, де справа стосується грошей, треба діяти через відкритий Комітет, що складався б із шанованих людей, обрати його можна було б, скажімо, на Раді СП. Знайти час і самим хоч у вічі глянути на стипендіатів. Запровадити нарешті якийсь конкурс. Одне слово, обставити все так, аби це не була подачка з Дроздової кишені, а справді почесна справа, як для подавачів, так і для стипендіатів.
Ось список із 19 чоловік. Двоє, завважу одразу, відмовилось.
1. В.Голобородько,
2. М.Пшеничний.
3. М.Григорів,
4. О.Сенатович,
5. Т.Федюк.
6. В.Базилевич,
7. Є.Концевич,
8. В.Осадчий,
9. Г.Пагутяк,
10. Гр.Лютий,
11. Б.Нечерда,
12. Г.Сивокінь,
13. Д.Кононенко,
14. Т.Мельничук,
15. Л.Кульбак,
16. Р.Андріяшик,
17. В.Захарченко,
18. Г.Гайворонська,
19. М.Воробйов.
Тут така деталь.
Три місяці тому Г.Чубач писала В.Дроздові заяву від імені поетеси Г.Світличної (прикута до ліжка), лежить там і заява В.Забаштанського (інвалід 1-ї групи), але на терезах совісті Комісії, вони на 16.06.1993 р., пропустили вже поперед себе 22-х колег.
Оце майже й усе.
Проте, хтось може запитати: а навіщо все це вивертати? Відповідаю. По-перше: можливо нам удасться врятувати «Ірпінь» (справа подана до суду), по-друге: маємо ще подати до суду справу з друкарнею, може щось повернемо, бо хтось же повинен зупинити мародерів. По-третє: справа політична — ми хочемо, аби Ю.Мушкетик написав заяву про відхід на пенсію, щоб восени на Раді провести перевибори керівного складу СП і провітрити приміщення. Ми, це ревізійна комісія СП і асоціація «Нова література».
Василь Рубан
1993 р.
