Сьогодні на світанку схотілося музики. Добре, що нікого в хаті – слухай досхочу. І досі не знаю – шкодую чи ні, що не стала музикантом, бо музика живе в мені від самого народження, власне, це часточка мене самої, як і дихання. Змалку в нашій хаті було багато музики і самих музичних інструментів: мандоліна, балалайка, гармошка, баян, акордеон.
Пізніше купили ще й гітару.
І всіма цими інструментами віртуозно володів мій батько, Микола Юхимович Шовкун, який вчився музиці спочатку в Німеччині, де служив, а потім у Польщі. Ходив за сім кілометрів до якогось вчителя музики чи музиканта – тепер уже не спитаєш.
До музичних інструментів ставлення було побожне – не те, що брати – торкатися заборонялося. Кілька батькових спроб вчити музиці найстаршу сестру виявилися невдалими. А от середня, та відразу схоплювала все, і вечорами та в неділю увесь свій вільний час батько займався з моєю старшою сестрою. Я тільки стояла і дивилася – мені було зась до навчання.
«Мала ще», – чулося постійно, коли я просилася до батька в науку. Зрештою, коли підросла, усім було не до музики – наше село Сивки виселяли, викидали з хат на вулицю, автобусом привозили зеків і розкидали дахи, руйнували селянське, убоге тоді житло. Зруйнували і нашу хату. Треба було терміново будуватися там, куди приписали. Спочатку жили у сусідів, потім перейшли в свою хату, в єдину кімнату, де вже була піч, вікна, але ще не було підлоги…
Яка там музика!
Тільки не для мене – коли нікого вдома не було, я брала акордеон, хоча він мені сягав від шиї і нижче колін. Все, чому навчав батько старшу сестру, швидко лягло на клавіші. Коли грала, забувала про все на світі й одного разу не почула, як до хаті зайшов батько, що тоді приїхав з роботи на обід.
Ще від дверей крикнув: «Не так! Я ж тобі показував!» І сердитий зайшов до мене в кімнату. Я перелякано дивилася на батька, а він стояв і мовчав. А потім рішуче вийшов з хати. Поїхав на роботу, не обідавши. Більше заборони брати акордеон не було, хоча сестра гнівалась, коли я брала її баян.
Наважилася і попросилася віддати мене до музичної школи, яка була тоді у селищі. Але бідність не пустила. Тож, коли на літніх канікулах заробила на колгоспному току сорок карбованців і грамоту, сама себе віддала до музичної школи. Вчилася рівно стільки, на скільки вистачило моїх грошей.
З часом хотілося більшого, того, що народжувалося в душі, і деякий час виступала з власною музикою разом із самодіяльним колективом М. Коцюбинського Будинку культури. Мені аплодували, просили зіграти ще. А потім раптом музика скінчилася. Хіба інколи, коли душа просилася до Бога.
Викинутий родичами на горище, поламаний акордеон забрала і мрію колись реставрувати. Хоча — навряд. Музика продовжилася в обох дітях. Причому, донька закінчила не лише музичну школу (клас фортепіано), а й Чернігівське музичне училище. Але музику я і досі чую, коли працюю над своєю прозою, кожен твір, кожне слово і букву вивіряю на звук, ніби ноти музичного твору.
А сьогодні, загрубілі від селянської роботи пальці, чомусь цілий ранок просилися на клавіші…
Валентина Мастєрова
