О потуго ріки, найчистіша на стрижні потоку!
Сило рідних джерел, думки й слова злиття, –
Будь мені течією і виповни світлом високим:
Непомильно –
завжди –
впізнавати в обличчя Життя.
Є слова, наче камінь. Є – чорні, неначе вугілля.
Є слова із вогню і – які у вогні не горять.
Ті, що квітнуть вночі, проростають удень,
як пагілля,
Або світять віки, як на темному небі зоря.
Я дивуюся
лиш непідробній, нестримній тій силі:
Звідки світло співке, що справіку влилося до слів?
Що єдна всі потоки в одному потужному гирлі:
Сила думки і духу – з правдивою сіллю землі?!
(Юрій Буряк. Струми. К. 1982)
Юрій Буряк — лавреат Шевченківської премії 2015 року за поетичну книжку «Не мертве море». Книжку гортав. Нічого не скажу. Велика книжка і груба. Не вірші, а полотнища слів. Що за 
глибину думки там можна відкопати і як, — не знаю.
Але й не сперечаюся.
Є рудокопи вправніші за мене. Одним з них був славної пам’яти Михайло Слабошпицький, товариш Буряка, який і лобіював ту премію для нього.
Але ось перша збірка «Струми» із передмовою Павла Мовчана. Тут погоджуюся із висновком автора передмови, що Юрій Буряк «талановитий, зрілий поет!». Книжка вийшла 1982, Буряку минуло 30. Якщо зважити, що дебютував 1969, а зараховують його до поетів-сімдесятників, т.зв. «тихого покоління», то дебют не ранній, скажемо так. У цих віршах вчувається гомерівський епос, бажанівське карбування слова, рільківська пластичність і антоничівське наповнення життям.
Де подівся цей ранній Юрій Буряк, перетворившись у занудного лірника, і на якому етапі сталися ці метаморфози, — не беруся казати. Але в 2015 від раннього Буряка залишилася «гичка»…
Але є в історії «Хроніка-2000» — один із найсерйозніших культурологічних проектів незалежницької доби, редагований Буряком; є видавничі проекти, до яких безпосередньо причетний Юрій Буряк як видавець.
Напевне, з ним сталося те, від чого застерігав Іван Франко Агатангела Кримського: не спішіть виспеціалізовуватися, бо життя виспеціалізує так, що й оглянутися не встигнете. А шкода, бо Юрій Буряк був поетом і, напевне, його душа і нині квилить за крилами…
Євген Баран
