За підтримки Всеукраїнського товариства «Просвіта», Фундації імені митрополита Іларіона (Огієнка) та Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя відбулась мультимедійна презентація канадсько-українського видавничого проекту «Запізніле вороття», присвячена 100-річчю Української національної революції.
Відомий в Україні та за її межами учений, публіцист, громадський діяч, доктор філологічних наук, професор Микола Тимошик, який родом з Ніжинського району, представив свій 21-томний видавничий проект «Запізніле вороття».
В його основі – досі не друковані в Україні, заборонені свого часу радянським режимом твори видатного діяча українського відродження Івана Огієнка (митрополита Іларіона). Книги виходять друком у двох видавничих серіях – «Рукописна спадщина» та «Зарубіжні першодруки».
У першій серії вже побачили світ такі твори Огієнка (Іларіона): «Рятування України», «Тарас Шевченко», «Розп’ятий Мазепа», «Богдан Хмельницький», «Українське монашество», «Містечко Брусилів та його околиці».
Твори другої серії: «Історія української літературної мови», «Українська культура», «Свята Почаївська лавра», «Слово про Ігорів похід», «Українська церква за час Руїни», «Українська церква», «Історія українського друкарства», «Рідна мова», «Наша літературна мова», «Служити народові – то служити Богові», «Ідеологія Української церкви», «Любімо свою Українську церкву», «Дохристиянські вірування українського народу», «Світильники землі української», «Як Святе Письмо ставало українським».
Декан філологічного факультету Гоголівського університету Олександр Забарний, анонсуючи почесного гостя журналістом і науковцем-практиком європейського рівня, зауважив, що Микола Тимошик, представляючи світовій аудиторії великого українця, сам є не менш щирим і відданим сином України.
– Ця моя презентації не перша. Подібні пройшли в Києві, Полтаві, Дніпрі, Тернополі, Львові, Одесі, Миколаєві, Черкасах, Умані, Чернівцях, Хмельницькому, Кам’янці-Подільському, Кропивницькому, Запоріжжі, Житомирі, Чернігові, Барі, Острозі… За кордоном – у канадському Вінніпезі, Торонто, Гамільтоні, Саскатуні, Йорктоні.., у колі італійської діаспори в Римі, Мілані, в містах США, Великої Британії, Польщі. Але саме цей, ніжинський мікрофон, для мене особливий, сакральний, можна сказати сповідальний… Бо тут моя мала батьківщина, моє коріння, тут мої першоджерела, з яких і зараз наснажуюсь життєдайною енергією, – сказав Микола Тимошик.
Микола Тимошик пригадав босоноге дитинство у віддаленому селі Данина. Бездоріжжя, безпросвітність, бідність, які тоді вирівняли всіх, але не знищили дух український, бажання вчитися, мріяти про краще, світліше життя. Як чекали увечері учні 2-ї зміни (а тоді в селі дітей було доволі, тож і вчитися доводилося позмінно) викладача педінституту Лесю Коцюбу із сімома її студентами, які на перекладних діставалися цієї глухомані, аби провести для старшокласників літературну годину «Тече річка невеличка».
– Їдуть! – кричали ті, хто першими завбачав гостей із темряви, і школа враз оживала у передчутті неймовірного, нового, цікавого.
Леся Йосипівна сама була неперевершеним оповідачем, намагалася вчити цього і своїх вихованців, тож старшокласники боялися дихати, аби не прогавити жодного слова. Чи не відтоді Микола Тимошик закохався у все українське, особливо – у слово.
Згадуючи великих українців, Микола Тимошик наголошував, що у всі часи чужа колоніальна влада усіма силами намагалася їх зламати, зневажити, дискредитувати або й просто знищити. Але Господь завжди посилав на нашу землю сильних духом людей, які готові були віддати все заради України. До їх числа належав і Іван Огієнко.
Надзвичайно талановитий український вчений, політичний і громадський діяч, мовознавець, лексикограф, історик церкви, педагог, він прожив складне життя, не раз був на вершинах визнання і падав у прірву нерозуміння та відторгнення.
А починалася терниста його стежина в містечку Брусилів, нині – селище, районний центр Житомирської області (тоді Київська губернія) в бідній селянській родині.
Спочатку закінчив початкову чотирирічну школу в Брусилові. Згодом навчався у Київській військово-фельдшерскій школі. Після закінчення повного фельдшерського курсу, за направленням комісії працював у Київському військовому шпиталі у відділенні з психічнохворими. Пізніше в Острозі склав іспити в місцевій гімназії й отримав відповідне свідоцтво.
А 1909 року закінчив Київський університет св. Володимира. Навесні 1917-го було створено Центральну раду. Іван Огієнко, як член ради новоствореного Міністерства освіти, виступив з ініціативою про заснування Українського народного університету (УНУ) в Києві. Він розробив новий курс «Українська культура».
Чого вартує пропозиція уряду УНР у 1918 році стати першим ректором Кам’янець-Подільського державного українського університету, до речі, на той час першого українського вишу. Тоді він зібрав цвіт української інтелігенції, яка вчила молодь не лише наукам класичним, а й розумінню того, хто такі українці.
Захоплення Кам’янця-Подільського більшовицькими військами змусило Огієнка емігрувати до Польщі. Там він, безробітний українець на чужині (з дружиною і трьома дітьми), і надалі намагається писати про Україну і для України.
Після смерті дружини Домініки Данилівни постригся в чернецтво під ім’ям Іларіона, був висвячений у єпископа Холмського і Підляського. Влітку 1944 pоку, залишаючи Холмщину, німці здійснили примусову евакуацію керівного духовенства української православної церкви, що діяла на теренах Польщі. Того ж року Огієнко змушений був емігрувати до Словаччини, потім до Швейцарії, а у вересні 1947 – до Канади. 1951-го на Надзвичайному Соборі у Вінніпезі обраний предстоятелем Української Греко-Православної Церкви у Канаді і митрополитом Вінніпегу.
Іван Огієнко усе своє життя писав. Багато друкувався, але величезна кількість його рукописів залишилася недослідженими. Він тричі помирав (двічі у Швейцарії і раз у Канаді), але Господь наділив своєму слузі довгих 90 років. Так склалося, що донька Огієнка відмовилася від його духовного спадку, й багаторічна праця Іларіона здавалася втраченою назавжди. Але у щирого українця, який помер за океаном, з’явився послідовник і дослідник його праць на батьківщині.
Право на першовидання творів Івана Огієнка в Україні з канадських рукописних фондів професор Тимошик отримав від канадської сторони у 2000 році під час презентації у десяти найбільших містах Канади його нової книги «Лишусь навіки з чужиною: Іван Огієнко (митрополит Іларіон і українське відродження». Книга обсягом більш, ніж півтисячі сторінок була написана на основі опрацювання автором колосального архіву митрополита Іларіона у Вінніпезі.
– Одержимість своєю роботою, патріотичність і віра в те, що все недарма – ось ті скрижалі, на яких вмістилося Огієнкове життя. А ще він був переконаний, що школа, книга і преса зможуть дати Україні шанс на власну історію – розповідає Микола Тимошик.
У заповіті Іларіона, який Тимошику тільки нещодавно вдалося віднайти, велено передати всі архіви й бібліотеку в Україну тільки тоді, коли Україна і її церква стануть остаточно вільними й незалежними. Наразі канадська сторона не бачить причин виконувати заповіт відомого митрополита.
– Немає мови – немає нації, немає нації – немає народу, немає народу – немає держави, коло змикається! – не втомлюється повторювати Микола Тимошик, здавалося б, прописні істини для всіх нас, особливо звертаючись до молоді, яка стане не лише власником диплома філолога, а й носієм українського слова.
Одна з книг Огієнка – «Служити народові – то служити Богові». І якби цим принципом користувалися наші владні мужі, впевнений доповідач, життя стало б кращим і для України, і для українців.
На презентацію завітала сільський голова Данини Ганна Оксенич. Вона розповіла про власне запізніле вороття… Згадала юність, студентські роки і ті, що пробігли за ними. А потім той момент у своєму житті, коли, стала очільником тамтешньої громади. І тут їй прийшов на допомогу Микола Тимошик. Саме за його підтримки вдалося повернути Данині історичну назву, перейменувати вулиці іменами своїх патріотів, вшанувати пам’ять тих, хто на це заслуговує, нехай через століття забуття й замовчування.
Данинський сільський голова Ганна Оксенич тішиться тим, що їй вдався проект освітлення сільських вулиць. Але що є те світло, порівняно зі світлом у душах і серцях данинців, котрі запалив Микола Тимошик своєю титанічною просвітницькою працею?!
Багато говорив Микола Тимошик про чин інтелігента, носія національної культури, мови, традицій. Він щиро вірить, що такий чин не зник, що залишаються небайдужі, освічені, начитані українці, які своєю думкою, життєвою позицією, своїми вчинками можуть впливати на розвиток держави, ім’я якій – Україна.
Не вперше зустрічаючись із Миколою Степановичем, завжди дивувалася його енергії, завзяттю, навіть якійсь затятості до пошуково-наукової праці і популяризації нових надбань. Він не пише заради чергових звань і титулів, він вергне гори, аби знайти істину, яку й намагається нести по всьому світові. Ця істина — суто українська. Вона цікавить ближнє і далеке зарубіжжя. Ім’я Тимошика широко відоме українцям у десятках країн на різних континентах. От тільки в себе, на батьківщині, чомусь не змогли оцінити його заслуг.
Торік Ніжинський університет імені Миколи Гоголя подавав кандидатуру письменника на здобуття літературної премії імені Михайла Коцюбинського. І от після видання 21 книги Івана Огієнка і 22-х власних, їхній автор виявився недостойним.
Ніжинський вуз планував повторно, уже цього року подати документи на ту ж премію, але Микола Степанович відповів категоричною відмовою…
У Біблії написано: «Не буває пророка без честі, хіба тільки на батьківщині своїй…». Тішить те, що цей чоловік нізащо не зійде з обраного шляху, не зрадить своїм принципам, не покине розпочату справу, адже невивчених праць Івана Огієнка йому вистачить ще не на одне десятиліття.
Олена Найда
Світлини автора
