Фільм «Дике поле» — це отой Варашилавґрад.
Тобто плід зашквареного Жадана, якого отці-марксисти навчили безсюжетностям, деконструкціям і безглуздим матюкальництвам.
Утім не слово «х…», повторене 20 разів, спричиняє аж такий сум. Зрештою, коли головний герой (герой?) посилає воділу, який наказує закрити двері авто, це 100%-ве влучення.
Роздратування, й навіть гнів, викликає тотальна мовна шизофренія, яку ми досі дудлили з екранів телевізорів. Але тепер от будемо жлуктити і з жадановського кіно-нєчто.
Йдеться навіть не про штучну двомовність кіногероїв, межі якої розмиваються й нагромаджуються водночас. У фільмі присутній нєкто Отче, який «деконструює» і образ всього, що зветься священством, і портрет мовця, який протягом ОДНОГО «спікінгу» безпричинно перескакує з української на московську і назад.
Лише раз якийсь ґанґстер звернув увагу на «мову» — як таку. Він попросив головного героя «ґаваріть па-русскі». Герой заговорив. Але через якийсь час знову заговорив із тим же персонажем українською — виставляючи мову як інструмент виказування чи то настрою, чи то внутрішньо мотивованої примхи.
Мова як НІЩО.
Або ЩОСЬ, що насправді не є мовою. А чимось іншим.
… Не збирався так багато писати про жаданівське Зло. Скажу, що комунікаційна криза в Україні МОДЕРУЄТЬСЯ. Свідомо й вигадливо.
Ростислав Мартинюк