Коли генерал Піночет обміняв 1976 року чилійського ватага комуністів Луїса Корвалана на антикомуніста Владіміра Буковського, мої юнацькі симпатії полонив «кривавий» лідер чилійської хунти.
Я не знав Буковського, але через совіцьку пропаганду чув кого ненавидить КПСС, а кого аж понад зорі вихваляє – тих же Альєнде та Корвалана.
З плином часу допетрив, що генерал врятував Америку від червоної чуми, тобто уберіг у той же спосіб, до якого вдавалися терорист Че Гевара та комуніст Кастро, розповсюджуючи заразу Америкою та Африкою, адже вогонь вогнем долається.
Перша зустріч
З 1976-го мріяв побачити Буковського, якого західні радіоголоси називали «дисидентом легендарного масштабу». Совіцькому школярикові, якого не прийняли навіть до піонерів, товариш Буковський уявлявся таким собі Ґарібальді, Костюшком, Ґанді, Кінґом.
… І ось зустріч з Буковським восени 1991 року у київському Будинку письменників. Юнацькі мрії здійснились: я навіть вів прес-конференцію почтивого гостя; до того ж під портретом Тараса Шевченка та жовто-блакитним прапором.
Всесвітній поборник тоталітаризму Владімір Буковський приїхав привселюдно вболівати за Вячеслава Чорновола у змазі на президентських перегонах.
Слова Буковського (у наступному абзаці) – маківка морального Евересту, на який можна скараскуватись усе життя, а можна, ледь уздрівши, гепнутися долілиць. (Знаю одного альпініста, Юрія Костенка, який зірвався зі скелі й зараз безславно загоряє біля морального підніжжя Вячеслава Чорновола разом із зайцями, мовчанами, бойками, кириленками тощо…)
Тож, слово забирає Владімір Буковський:
«Ми всі, всі дисиденти говорили, що політика повинна бути моральною. І ми виникли не як політичний рух. Ми були рух моральний. Наш основний імпульс був не переробити [Московію], а просто не бути учасником злочину. Чи не стати частиною режиму. Це був найпотужніший мотив. А оскільки СССР не терпів такого иншомислення, то почалася війна з нами».
Ось і розгадка, чому такий битий жак, як секретар ЦК КПУ Кравчук, став президентом посткомуністичної країни й чому не обрано було Вячеслава Чорновола Президентом молодої Української держави.
Варшава
1998 року випадково побачив Буковського після презентації його фоліянта на Варшавському книжковому ярмарку. Він сидів після бучної представи самотньо в барі, курив, пив, байдуже зиркаючи на танцівниць.
З другом Ільком Кучерівим, директором Фонду «Демократичні ініціятиви», підійшли до столика Буковського: Ілько перфектно спілкується англійською, а московською – я навіть не уявляв роззявляти рота, починаючи говорити з Великою людиною.
Ілько звернувся з вітанням.
Буковський пустим поглядом дав зрозуміти, що ми для його самотньої компанії геть зайві.
«…Треба закарбувати собі на носі: як раніше ви їх «пошлете», то у більшій безпеці ви будете… І ви собі завдаєте велику біду тим, що не посилаєте їх одразу на три букви».
Так говорив про КҐБ жертва його терору. Щоправда, Буковський нас, нічних прилипал, не послав, хоча ми у напівтемному барі посеред Варшави мали підозріливий вигляд.
«Прольот» над Лондоном
Два роки тому я надіслав пропозицію Буковському написати статтю до збірника на 70-річчя Вячеслава Чорновола. Мені відповіли замість Буковського, мовляв, він уникає зв’язків із постСССР через загрозу своєму життю.
У мене вже знайшовся був спонсор, який платив, щоб я злітав до Лондона – записати Буковського на диктофон для книги. Але адресу мені ніхто не дав…
І коротко, хто такий для нас містер Bukovsky?
1977 року Буковський підписав деклярацію про відновлення Української державности – винятковий крок для підданих Росімперії-СССР. Посткомунізм – тяжка хвороба. Лише сам Буковський мав 12 років політичного ув’язнення у СССР. Проте Людину з Криці монстр КПСС-КҐБ не зламав, навпаки міцніше загартував.
Вячеслав Чорновіл каже, що потрібно три покоління, щоби Україна стала справді демократичною і була здатна захистити себе сама… Певний, так думав і містер Bukovsky.
Владімір Буковський, як і Вячеслав Чорновіл, для мене не вмерли. Просто годинник завмер на цифрах 76.
Дмитро Понамарчук
