Не стало Анатолія Матвієнка… Колись давно, у червні 1989-го, я боявся, щоб він, новообраний перший секретар ЦК комсомолу України, не звільнив мене, інструктора сектору преси, з роботи. А що, хіба не було за що, думав я. Щойно, два тижні тому, прийшов на роботу, не встиг толком освоїтись і одразу «випав» на лікарняний аж на місяць.
Навіть у підготовчих процедурах з’їзду не брав участі… Кому такий роботяга потрібен?! — картав себе. А якщо йому ще розкажуть, що перелом головки локтьового сустава «впіймав» після роботи, коли пішов дивитися, як обвалився поштамт, то все…
Але даремні були хвилювання.
«Матвієнко так просто вінницькими не розкидається» — говорили пізніше колеги. Як з’ясувалося, говорили правду. Я ніколи не протирав штани у його приймальні, ніколи не співав йому хвалебних підлабузницьких пісень, у нас навіть спілкування були досить таки фрагментарними, але я завжди і повсюди відчував ПІДТРИМКУ Анатолія Сергійовича. І тоді, в комсомолі, і коли він став губернатором рідної Вінницької області… І навіть тоді, коли недуг навідався уже до нього, а я прийшов у його депутатський офіс просити підтримки у проведенні презентації книжки «Каришків. Я – твій колосок» у рідному селі…
Анатолій Сергійович був не просто патріотом Вінничини, він був великим патріотом всенької України. Підтримував численні українські фестивалі, мріяв про об’єднання українських церков, бачив Україну вільною і соборною.
Він був типово нетиповим управлінцем державного рівня — розумним, досвідченим, холоднокровним і ризиковим. Не кожен кар’єрист міг дозволити собі організувати у далекому 1989-му зустріч відповідальних працівників апарату ЦК і Центрального проводу Народного Руху України в актовій залі засідань секретаріату ЦК ЛКСМУ, а Матвієнко на таке йшов….
Не кожен політик міг щось заперечити Л.Кучмі, коли той був Президентом України, а Матвієнко, кажуть, пропонував тому свою кандидатуру на водія, аби лише Данилович звільнив Україну від свого третього терміну …
… Він більше вигравав у житті, аніж програвав. Недугу побороти, на жаль, не зміг. І все, можливо, через те, що небесам теж потрібні такі Матвієнки…
Земля пухом, Анатолію Сергійовичу!
Сергій Сай-Боднар
