Щорана на цій шестисотковій цятині планети забредаю у стрімку росяну течію часу. Щось береться тугими пуп’янками скорого квіту, щось догорає барвою, щось розплющує вічка, щось вагітніє плодом, а щось ісходить сухим стеблом у корінь. Великий гуртожиток, де кожен силкується відвоювати шматину життєвого простору і примиритися із сусідом.
Майже три місяці німував наш новосел-персик. Уже й продавчиня, яка цим добром давно торгує і на ньому знається, коли ми їй зателефонували і сповістили свій сум, рішуче рубанула: «Не буде з нього пуття. Викидайте, восени замінимо».
Майже три місяці ми щоранку підходили до цього цурпалочка, гладили його немічне тільце і говорили йому лагідні слова. Про те, як ми його любимо, як хочемо, щоб він жив…
І сталося диво!
Спершу воно означилося спарагдовою цяточкою — такою, що зазвичай видає бажане за дійсне. За тиждень цяточок побільшало, і щодосвіта ми бачили, як вони поволеньки, сторжко стають бростями, як у цих слабоньких кульках розбурхується життя, як пише нам наше деревце радісні смарагдові листи.
До життя!
Щорана бреду за потічком часу, чую його бадьор і холодок. Радію, як учорашні крихітки, що ледве значилися на свіжій землі, нині дружно поплескують нижніми гілками мене по плечу, а їхніх маківок уже й не добачу, добряче не задерши голови.
Не буде цьому ні кінця, ні краю.
Поки ноги чують бадьор роси, бредучи потоком часу. Поки очі милує, як ростуть дерева, діти… Як ростимуть онуки, правнуки…
Валерій Ясиновський
