Чернівецькі тумани – це чарівна машина часу. Коли йдеш туманного дня вулицями старого міста, можеш потрапити у просторові пастки своєї молодості. Зараз ти пройдеш повз овочевий кіоск, якого вже немає, потім минеш базар, який спіткала та ж доля, а трохи далі біля пивбару зустрінеш однокурсників, які після першої пари вирішили сачконути наступні заняття. Але пива тут вже давно не продають.
Туман у розмитих декораціях навіть доправляє тобі незабутні звуки і запахи. А, може, це невигубна пам’ять абсолютно точно відтворює їх, а туман лише холодним смичком торкнувся струн.
Трохи далі у дворі училища під кущами жасмину стоїть лавочка – місце наших перших побачень, але нині, на порожньому подвір’ї бачиш її тільки ти…
Тоді починаєш розуміти, що туман – це лише інструмент, на якому випало зараз «грати» виключно тобі.
Чернівецькі тумани – це скриня забутих нот нашої пам’яті. Вони приходять з берегів Прута, коли осінь у місті і осінь на душі починають творити симфонію спогадів. Такі резонанси долі складають містерію цього міста над Прутом і роблять вічними сюжети його казок і легенд.
Валентин Ткач
