Не знаю, чи в кого таке колись було, а в мене таке трапилося вчора. Ми удвох плакали. Я і Персик. Так, персик – дерево. Якби то хто побачив осторонь — покрутив би біля скроні пальцем. Можливо, то і соромно, але в Страсний тиждень, най то буде, як маленька сповідь.
Задумала моя сива голова упорядкувати, об’європеїти садочок. Захотілось насадити всілякої зеленини, туй, самшитів, квіточок… А ще прокласти доріжку з пресованої плитки. І штука в тому, що за моїм проектом, на маршруті майбутньої доріжки, росте старий Персик. Ну, то й що, що росте? Зрізати його, не вагаючись! Бо ж хочеться оновлення життя! Хочеться свого «версалю»!
Приношу свою електропилку, тупцюю з нею в руках, приміряючись з якого боку пустити кров старому Персику… А поки обходжу, тоненькі гілячки цієї деревени, ніби лапками, кілька разів торкаються моїх плечей і навіть лоскотнули шию…
І тут я зупиняюсь, мене вражає, ніби струмом. Раптом перед очима, зринають якісь дуже сонячні кадри нашої с Персиком минувшини. Згадалось, як я привіз його ще зовсім тонесеньким прутиком, з такими слабенькими корінчиками… Згадав, як я його висаджую, а маленькі мої синочки бігають, щебечуть, своїми босими ніжками втрамбовують землю, а потім черпають зі старої балії теплу воду і добре його підливають. Підливають, аби він ріс і ріс, аж до самого неба!
Далі привиділось, як у першу зиму я закутував його, ніби малу дитину від холодів. А на другу весну, коли почали розпукуватись бруньки і з’явився перший цвіт, я з ним почав розмовляти. І які ж ті розмови з Персиком були солодкі!!! Багато років мій Персик так щедро плодоносив, що мусив підпирати гілляки, аби вони не пообломлювались.
В тих спогадах, я побачив як ми, вже з підрослими синами, обриваємо плоди Персика і як хлопці мені кажуть: «А знаєш, тату, наш Персик – найсмачніший у Світі!». І я не сперечався. А відносив до хати повні кошики дивовижних плодів і на другий день роздавав друзям чи сусідам. Бо найбільша радість – ділитися, але ділитися щиро.
Аж тут спогади урвалися, бо я підійшов до свого Персика. В горлі набухла така тверда гуля, а в серці – така невимовна туга… Ну як, як я міг підняти руку на нього!!!
Я крепко обіймив, кривий від старості стовбур, притулився щокою до його рапатого тіла і…. і не стримався. Ми ревіли з Персиком удвох. Тільки рожеві квіти, якими так рясно всипана його верхівка, очевидно, лише усміхалися над двома заплаканими старими друзями.
Я з глибокою подякою поцілував то плодовите Боже створіння, свого розумного друга і най він живе, живе скільки сам захоче.
А вже нині зранку висадив неподалік від старого Персика, ще два молоденьких персикових прутики. Нехай старий тішиться і бачить, як зростають аж до самого неба солодкі його синочки.
Сергій Файфура
