Суспільство

Хверма

Літо. Вечір. Ну не так, щоб аж ве-е-е-е-ечір, але вже скоро. Радіо з хати звучить якось глибше, значніше. Воно наче замикає двір, відокремлює від решти світу. Баба винесла надвір окремо чавун, окремо відро, окремо каструлю, ніж уже там лежав зранку. Баба сідає на пеньок, ладнається картоплю чистити, позирає, чи посідали кури. У мене грайливий настрій, бо я купатися ось зараз піду. Там уже нерестяться плітки й верховодки, підпливають до берега, підважують спинами жовте латаття.

– Діду, – починаю, – скажи: «ферма»!
– Га? – не зразу приходить до тями дід. Стояв, обіпершись на ворота, дивився кудись ген-ген, туди, звідки корови вертаються, туди колись пішла молодість, то, може, й вона ще вернеться?

– «Ферма», – кажу. – «Ферма» – скажи!
– Хверма, – тягне він недовірливо і дивиться трохи скоса, жде, мабуть, якогось западла.

Баба теж нашорошилась, ніж об поділ витерла, хустку з вуха зсунула, пантрує, а права рука сама махає колодочкою від ножа на зухвалу зозулясту, яка наміряється клюнути почищену картоплину.
– Ні. Скажи «ФЕРМА!» Просто «Ф-Ф-Ф-ЕРМА…», – тягну я з удаваною втомою в голосі, наче перша вчителька в другій чверті.
– Хверма! ’кого тобі ще чорта?! Диви, причепився!

Баба стулила губи в презирливу посмішку. Я знаю, що цього разу презирство адресоване мені, а не дідові. В усіх непевних і слизьких ситуаціях вона – на його боці.
– Та не ХВерма, а ФЕРМА! – регочу я, хапаю кухоль води і ллю в себе дражливо холодне, непідробно якесь срібне.
– Так я так і кажу!!! – розводить руками дід. Баба рясно киває – погоджується: так, мовляв, так він і каже.
– Неможливо, це неможливо, – зітхаю я, дістаю ще й вудку з-під стріхи. Раптом яке дурне ще клюне…

«Хверма… так ти й казав Хверма… так же, а як іще…», – чую вже з-за хвіртки, разом із теплим вітром, який ледь піднімає куряву, разом із радіо, разом із тонким ароматом півоній, які ось щойно зацвіли, із бринінням комарів, із шелестом листя, із тягучим вечірнім дзвоном, який розлягається над усім.

Трійця.
Верховодки плюскають, граються, труться спинами об жовте латаття, струшують луску, наче пелюстки.
Вечір. В-е-е-ечір… Хверма!

Сергій Осока

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.