Суспільство

Мій дід, фронтовик, що був «трохи не такий»

Мій дід по батьковій лінії пройшов усю війну. 12 травня 1945 року в бою на вулицях Праги у нього фактично під ногами розірвалася німецька граната. Щаслива доля накреслила йому довге життя і він не згинув на війні.

Нинішнє моє душевне сум’яття народжене розумінням, що це, власне, і все, що я знаю про дідову війну.

Радянське виховання і сімейні обставини — дід розвівся з бабусею і бував у нас нечасто — призвели врешті-решт до того, що я так до пуття і не розпитався його про найстрашніше в житті. Не розпитав і тепер отже — його війна померла разом з ним.

Правда одного разу, натхненний безкінечними піонерськими заходами з ветеранами та прочитаними книжками, я підстрибом все-таки попросив діда розказати про війну. Той лагідно посміхнувся, тріпнув мені чуба і якось стомлено сказав, що нема там про що розказувати.

Сказано було так, що мені відразу розхотілося канючити. Залишилось тільки прикре відчуття, що у всіх діди — ого-го — ветерани, а в мене трохи не такий, хоч і медалями також бряжчав на 9 травня.

Ще іншим разом Сірожа, тобто я, виявив історичну грамотність і хотів підловити діда на фантазії: як це він на гранаті підірвався 12 травня, якщо війна закінчилася 9-го?!

На це дід знову ж таки мудро посміхнувся і сказав, що не всі, мовляв, німці здалися одразу. У мене знову було відчуття, що з моїм дідом Михайлом щось не так. Сказано ж ясно — війна закінчилася 9 травня. А він щось вигадує.

Лише зараз, після прочитаних різноманітних, переважно не радянських, свідчень про війну, я починаю розуміти свого діда, Волошина Михайла Омеляновича. В той час, час парадів і салютів, йому справді не було про що говорити. Лише все життя болісно викашлював осколки німецької гранати з наскрізь посічених легенів. Цей кашель і зараз вчувається мені.

І як же мене обпекла заява московської тварини, зроблена у фірмовому блатняцькому стилі: «ми би побєділі і без Украіни». Напевне, дід перевернувся в труні від вдячності великого російського народу… Ось внукові і заболіло до крику.

Втративши своє, надолужую чужим. Читаю мемуари діаспори, спогади тодішніх ворогів, роботи іноземних істориків. Ідеологічно необтяжений погляд на наші події зі сторони завжди цікавий несподіваними акцентами на тих фактах або явищах, яких ми вже не помічаємо у власному житті.

Таким є зокрема світовий історичний бестселер Тімоті Снайдера: «Криваві землі: Європа між Гітлером і Сталіним».

Книжка дуже важка для читання, бо описані події також неймовірно важкі для усвідомлення людської сутності. Тим не менше, книгу варто прочитати, щоб такі жахіття не повторювалися. Хоча дивлячись на сусідів з їхнім «можем повторить», надії мало…

Сергій Волошин

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.