Жив у нас у дворі Паша фізкультурник. Насправді фізкультурник у нього була клікуха, бо він був товстий і не міг навіть на турніку підтягнутися.
— Давай, давай, фізкультурнику, — валував фізрук на уроці, — доки не пробіжиш кілометр як положено, всі бігатимуть і ніякого нікому футбола.
І хоча однокласники ставилися до Павла з розумінням, не підкалували, але фізрук всіх задовбав, тож Пашка просто перестав ходить на фізкультуру.
— Нашо воно треба? — казав він старості, — буде через мене ганять вас усіх.
Зрештою фізрук не атестував Пашку в першій чверті. Піднявся ґвалт. Но весь клас став на захист свого, мол, фізрук реальний садюга. Тут ще й інші класи приєдналися і тоді директор, щоб не влаштовувать скандалу, влаштував фізруку перевод в іншу школу, а сюди взяв іншого, пацана після інституту.
— Доброго дня, я Віталій Сергієвич, — привітався з класом новенький вчитель, — ну? Розказуйте, хто у вас тут фізкультурнік, і шо за проблема була з попередником?
— Це я, — вийшов з шеренги Павло, — це через мене він всіх ганяв.
— Ясно, — посміхнувся вчитель, — значит так, ви поки в футбол поганяйте, а ми з фізкульткрником поговоримо.
Вони відійшли далі і шось там тринділи. І Паша пішов зі стадіона. І аж до кінця року на фізрі більше не з’являвся.
Звісно, ми питали в нього що да як, але він відмахувався.
— Все під контролем, не партеся.
Вже після новорічних канікул Пашу було не впізнать. Пузо стало вдвічі менше. Витягнувся. Та на фізкультуру все одно не ходив. Шоправда всі вже й звикли, шо його нема.
— Вроді на карате записався, — казав староста.
— Та яке карате? Дівчина вроді в нього з’явилася, так бігає вдосвіта по стадіону, сама бачила, — розказувала відмінниця Леся.
Як би там було, а після весняних канікул перед нами постав зовсім інший фізкультурник, ніж на початку року.
— Ого! — аж плескав у долоні староста, — ну, ти Паша дайош! Скільки скинув?
— Десять. Майже одинадцять!
— Крутий!
— Афігєть, — шепотілися дівчата, — а ви бачили які в нього очі, виявляється, зелені.
Наприкінці року Павло прийшов на фізкультуру разом з усіма.
— Привіт, фізкультурник, — вчитель привітався з ним за руку, — виглядаєш непогано. Готовий?
— Готовий.
— Ну, пішли на турнік.
Всім було цікаво, тож ми пішли також.
— Ну, раз все одно всі тут, — засміявся фізрук, — розказуй, фізкультурник, однокласникам що й до чого.
— Так, а шо розказувать? — на початку другої чверті ми домовилися, що я в кінці року підтягнуся чотири рази. Що весь навчальний рік мене ніхто чіпать не буде, но якшо я не зроблю, то переведуся в ту школу де наш колишній фізрук тепер.
— Ну то готовий? — знов посміхнувся вчитель.
— Так! — Павло заскочив на турнік.
— Раз, два, три, — рахували ми хором, — чотири, пять, шість!
— Добре, досить, — крикнув фізрук.
Однак Павло не спинявся.
— Сім! Вісім!
— Ну, давай ще!
— Дев’ять
— Ну!
— Ну! Ще трошки!
— Ну, зовсім трохи…
— Десять.
— Ура!
Фізкультурник зістрибнув з турніка і струснов руками знімаючи напругу.
— Молоток! — поплескав його по плечі вчитель, — реально молоток. От вам приклад як треба працювать! Справжній фізкультурник!
З цього моменту фізрук став нашим улюбленим вчителем. А Пашка той в педагогічний на спорт пішов і теж вчителем став. Вроді, в нашій же школі тепер і учить.
Руслан Горовий
