Я не встиг сказати батькові, що поважаю і шаную його. Мене виправдовує хіба те, що коли його покачав бик і батько вже не міг пити навіть чаю, не те, що їсти, я організував його операцію аж у Києві. Це було дуже непросто у всуціль дефіцитні 90-і. Але люди-ангели траплялися скрізь: один несподівано знайшов ліки, яких не було, а другий зробив безкоштовно операцію.
Та найбільше чудо, коли треба було двох донорів для операції – ну, один, зрозуміло, буду я, а де ж найти другого? Доки гарячково думав, стоячи в порожньому якомусь холі столичної лікарні (однокурсники в Києві були, але не було ж іще мобільних телефонів, та й просити не хотілося) — аж тут нізвідки з’являється молодий чоловік і питає що в мене за проблема? Я автоматично розказую, сам думаючи далі про донора. І цей парубок спокійно каже: «Я здам кров». Я був такий 
розгублений, що навіть імені не спитав, а від грошей він категорично відмовився…
Коли я віз батька додому з Києва і це було весняної пори, коли бубнявіли бруньки, батько дивився на дорогу і змахував сльозу — він уже попрощався з життям. Щоправда, не знав, що лікарі давали йому зо пару місяців життя, але він прожив ще півроку. Особливо впам’ятку як сіяв ячмінь, а я дивився і думав — це ж остання сівба в його хліборобському житті…
Якось так склалося. що в мене нема фотографій, де я разом з батьком. Та й взагалі сільські люди не любили фотографуватися — ото з армії збереглося багато карточок. І я побув на тому місці, де фотографувався батько — і біля Алєксандринського стовпа, і біля пам’ятник скаженому Петру …
А ще пам’ятаю, як батько пішов у сад із двору, де вони з матір’ю дрова пиляли — це коли я приїхав з Києва і сказав, що поступив до університету. Питаю матір: «Чого то батько пішов у сад?». Мати каже: «Пішов, щоб ти сльози його не побачив!». Батько, гнаний комуною колгоспник, який пішки тікав із ФЗО, який гнув спину на ненависну систему, не вірив, що син його поступить аж у столичний університет. Без хабаря. Хоча в селі дехто й казав, що Андронович кабана у столицю одвіз, але ці розмови швидко припинилися, бо батька мого знали як облупленого, тобто як нездатного до крутійства…
А коли він отримав у нагороду від колгоспу радіолу — замочив, послухав платівки, а як усі розійшлися, став шукати зарубіжні голоси… Так, він не розказував мені про репресії нашого роду — боявся мого дисидентства (більше розказав дядько Микола, старший його брат), але несприйняття комунії жило в ньому глибоко.
Він був простим селянином. І навчив простим речам — не брехати, не красти, жити по совісті.
Василь Чепурний
