Свого діда Юрка я пам’ятаю слабо. Малорослий, щуплий, жилавий, сумноокий, у запраній сорочці і жорстких штанях, що могли стояти в кутку кілками. Був скупий у рухах і словах. І дуже скромний.
Оббирав із кістки м’ясо і відкладав іншим, а сам задовольнявся хрящами і мозком. (Мої діти дивуються, звідки в мене поклик до самообмеження – М. Д.).
Дідові вуса і чуб завжди блищали – від випарів олії. Він працював сторожем у пекарні і додому завжди вертався з двома буханками чорного хліба під пахвами. Дуже рано повертався. У вуличній пилюці лишалися за ним дві борозни від довгих сурових холош.
За роботою дід не тратився («я роботи не голоден»), та коли вже брався за щось, трудився поважно, ретельно, доводячи «розбабране» до кінця. Любив казати: «Хто чому не майстер, той тому різник».
Сам він не був майстром, але плекав мрію про майстерність. Як, зрештою, і я, його онук-письмовець, котрий ганяється за мріями і обіймає тіні.
– Як «жизня», Юрку? – зачіпав його на вулиці лахмітник Блест.
– Тече, – протяжно відповідав дід і простягав тому сіру пачку «Гуцульських».
Він любив (ніхто більше цього не робив) чистити вузенький рівчак перед хатою – шоби притихла в споришах вода оживала, починала дзюрчати. Я захоплено дивився на оту роботу і, наслідуючи його голос, протяжно промовляв: «Тече, як «жизня…»
Сумні сиві дідові очі тепліли, як попіл після багаття. Ми обидва були мрійниками – і тому розумілися.
Коли діда не стало, потічок зовсім заглух, перетворився на смердючий шанець. «Жизня» і вода перестали текти одночасно.
При своїй неговіркості дід у доброму гуморі міг сказати про «жизню» й більше. Ціле довге речення: «Жизня така, як є, і буде такою, якою буде».
…З далекої і щемкої пам’яті течуть мені ці слова. І дедалі впевненіше розчищають рівчак мого очитаного світогляду. Жива вода, яку не в змозі заглушити бур’яни хитромудрих філософій.
Мирослав Дочинець
