Вчора побачив їх у санаторному гаю.
Верткі, червонобокі, білокрилі, перебігали гілками догори ногами.
Шишкарі!
В народі їх називають штіґлінцами.
Ніхто так не любив птахів, як Андрій Ворон, називав їх видимими янголами, що поєднують землю і небо. Це він уперше показав мені в ялиннику на Симковому Горбі шишкаря.
«Свята пташина», – сказав загадково.
«Чому?»
«Може, тому, що дзьоби в них хрестоподібні. А може, тому що їх трупики довго не розкладаються – нетлінні. Вони наче «просмолюються» живицею хвойних дерев. А ще гніздуються взимку, їх пташенята без пір’я, але не замерзають. І ніхто не знає, в чому річ. Крім Бога…
Є легенда, що, коли розпинали Ісуса, пташка шишкар підлітала до хреста й витягувала колючки з тернового вінка. Через те дзьобик її загнувся. І тоді Бог сказав: «Ти ніколи не знатимеш, що таке голод і холод».
Мабуть, це про неї йдеться в Святому Письмі:
«Гляньте на птиць небесних: не сіють і не жнуть, ані не збирають у засіки, а Отець ваш небесний їх годує! Чи не п’ять малих птахів продаються за два асарії? Жодна з них не забута у Бога».
Шишкар харчується насінням шишок і в’є гнізда на ялинових гілках під шапками снігу. І ніколи не покидає рідних теренів задля теплої чужини.
Мирослав Дочинець
