Довкола такий бершадський гоп зі смиком, таке гучне реваншистське ревисько вчорашніх відсунених, обижених, знекориснених, знепільжених, недошанованих, недохарчованих, відставних та уцінених – хоч святі престоли винось.
– Ага, барило, а будеш?! А знатимеш, як величатися, як проходити повз і не глянути! Як не зважити на мої рясні ордени, третє підборіддя, статус, статки, звання!.. Скоро й тобі, шоколадний зайчику, державне безробіття засвітить!..
Прискає їддю, напахченою «орбітом», колишній міністр; позаторішній ЦеВеКовець, напитий щастям, трусить усіма 120-ма кеге своєї досі живої ваги; істерично лящить, як порожня дійниця, колишня депутатка і десь, якимись дуже інтимними місцями, все ще патріотка; викрешує останки гніву зі своїх уже надпитих смертю більм колись дуже державний діяч, який за всі роки незалежності викачався у стількох політичних курсах, партіях, фракціях, що нині од нього разить, мов од паршивого золотаря. І єдиний член своєї партії, вирядившись у парадний однострій «сам-гетьман-себе-козака», сіпається, мов од насилки, і вергає клятьби:
– Ага! Кінець тобі!.. Капець!..
І сипонуло сірим кишем усякої дорадної перекинчицької челяді, що за срібного п’ятака ревно та запобігливо чистила, мила, шкребла, терла та підтирала тих, кого так і не дочепурили до Банкової. Хвости трубою, писки вишкірені, очиці іскрять – хоч прикурюй:
– Ага!.. Бодне, ненаситцю, юдейський сину!.. Дотомосився? Добезвізився? Довоювався? На звалисько! Тепер час молодим, непідкупним, креативним…
– Таж той новий та креативний мовчить як скіфська баба. І дідусь Коломойський за ним… Чи не прямий родич?..
– То й що, що мовчить? Зате ж ЯК мовчить!!! І що, що єврей? Он і теперішні теж… А я не антисеміт!
– Так ви ж щойно про юдейського сина…
– Не нада мене за язика хапать! І провокувать не треба! То зовсім інше. То барига, олігарх, неситець, малане… Гм… Словом, чужа кров.
І все на нервах, на надсадному фальцеті. На гістеричних кулачках. На жижках. А погляд! Заглянули б за ту його запінену паволоку — побачили б замість себе купку теплого попелу.
Вже рвонули, гублячи брендові обчаси. Запопадливо потаскали на тацях свою обшарпану відданість: бери нас, новий владарю, користайся, вишмулюй до малого віхтика – ми ж твої навіки. Поки ти над нами, зі щедротами… «Святися, святися, новий Єрусалиме…».
Галя-гулю! Гуля гольба.
І нишкне сонце над весняною українською ріллею. Над тією, що білим тілом зволочена і кулями засіяна…
Фронти і фронти.
Ой, хмариться-туманиться. З Холодного яру.
Валерій Ясиновський, «ГРІНЧЕНКО-інформ»
