В наших Сиворогах, я ще змалку чув дивовижну історію про священика. Аж страх брав, коли то кимось із старших, переповідалося. Але з часом ті факти потроху розпорошувалися життєвими вітрами. А тут нещодавно трапилось мені бути аж на старому Сиворівському цвинтарі. У мене від здивування брови злетіли догори…
Виявляється, на нашому цвинтарі є і охайний пам’ятник з надписом, і навіть якісна фотографія людини, з дуже непростою долею.
Оповім лише ту історію, про яку колись так часто згадували наші односельчани.
То були роки Другої Світової війни. Зі всього нашого району, зараз він Дунаєвецький, що на Хмельниччині, фашисти почали зганяти як худобу нещасних людей до Дем’янківського яру. Зганяли усіх євреїв, яких тільки могли знайти по нашому краю.
Старенькі бабусі розказували нам малим про те, як одна молода, красива мама-єврейка, яку гнали фашисти, не йшла ногами, а впавши на коліна, дибала ними, розбиваючи їх до кісток, гепала кілометрів десять, від самих Миньковець і аж до того страшного яру. Таким способом, вона думала врятувати не себе. Через такі муки, вона сподівалась вимолити у фашистів свою п’ятирічну донечку, яка тримаючись за мамину руку, йшла з нею тією пилючною дорогою…
Не вимолила мама свою донечку.
І під ту статтю, разом із євреями, потрапив у списки на страту і православний священник Заболотний. Люди більш уїдливі, розказуючи про нього, хоч пошепки, але таки старались чомусь впекти, мовляв: «Ну, а шо тут поробиш! Їго ж мама — жидівка!».
Проте загальна маса наших земляків, різних національностей, віками мирно жили, трудились, женились і продовжували рід людський…
А в тому глибокому Дем’янківському яру, була шахта, в якій видобували не вугілля, а якісь дивні твердющі, гладкі кам’яні кулі розміром з невеличкий кавун. Кого я тільки не розпитував, що то за природна дивина і на що ті кулі сподоблялися — толком ніхто не знає.
І от був то один із найстрашніших днів на цій грішній планеті, коли люди цілеспрямовано умертвили тисячі інших людей. Людей старих, молодих, чоловіків і жінок. Діточок, які лише прийшли в цей світ, які ще не встигли навіть розквітнути…
Шахта мала один вхід. Прямо в крутому березі яру було прорито чорний вхід. І для тих нещасних і невинних людей яких було зігнано, як худобу, той вхід, став переходом у світ інший. Бо в чому могла бути провина перед фашистами українського єврея-селянина!!!
Приречених людей з криком, гвалтом і побиттям нагайками насильно заганяли у чорну безодню… Перед самим входом, німецькі конвойники зупинили гарного статного чоловіка в чорному підряснику з хрестом на грудях і доповіли про то своєму офіцеру.
Німецький офіцер, через якогось місцевого перекладача-посіпаку, наказав священику негайно зняти з себе хреста і слідувати зі всіма в чорне горло шахти. Священик категорично відмовився то зробити. Офіцер нервував і погрожував нагайкою. Він вкотре гавкотливо примушував священика зняти з себе хреста, мовляв, він, як добропорядний німець і як глибоко віруюча людина, не може собі дозволити загнати до пекла людину з хрестом, на якому є зображення розіп’ятого і його Бога!
Зриваючись на крик і харкаючи кипучою слиною, німець цідив через зуби вже дещо інші умови. Він священику прогарчав: якщо той зніме з себе хреста, то він навіть подарує йому життя і відпустить додому, аби лише підкорився німецькому офіцеру.
Священик натомість був твердим і непохитним. Врешті-решт переломний момент таки наступив. На диво священика і самих конвойників, офіцер заспокоївся. За принципову позицію і Віру він справді пообіцяв відпустити його додому. А тих, кого зігнали, примусили поглибше утрамбуватись в череві смертельної печери. І великою кількістю вибухівки, було повністю завалено вхід до шахти.
Ні криків, ні зойків, ні стогнань і агонії зовні чути не було. Не було чути того лише зовні…
Через Дем’янківський яр, потім через Слобідку, ледь живий поплентався отець Павло додому, в наші Сивороги, спустошений душевними муками і видовищем неймовірних людських страждань.
Священика Заболотного глибоко шанували як за життя, так і зараз. А нам пам’ятати треба ще й те, що у Господа – усі живі!
Сергій Файфура
