Мій дідо їздив на роботу в пекарню на чеському велосипеді, який подарував йому брат, легіонер війська Людвіґа Свободи. Це була найвартісніша його річ, його пристрасть і його філософія.
«Біціглі, – казав він, – мають бути в чоловіка бездоганні, як у жони буді». Щовечора мив колеса в рівчаку, протирав насухо, а цеп і «зірочки» змащував олією. Велосипед, як і дідо, пахнув хлібом. Спиці бриніли, як струни. Цей велосипед не скрипів. Скрипіли дідові кістки, але не доглянуте залізо.
Іноді він залишав велосипеда біля шинку, бо легше було вернутися на ногах. Наступного дня його прикочували в пекарню і діставали два буханці «круглого» і кубик дріжджів.
Дідо випікав хліб, а любив вино і велосипеда.
«Біціглі – як жизня, – міркував він. – Держиш балянс, крутиш педалі – і світ побоку. І пан Біг тобі брат. А от коли везешся легко – значить котишся в долину…»
Коли занедужав, на велосипеді став їздити зять. Дідові це не подобалося. Кріпився, поривався встати, щоб сісти в своє сідло. Так і не сів.
«Знаю, ви занапастите мої біціглі. Айбо не спішіть їх спровадити з двору, віддавати циганам. Почекайте мало…»
Що чекати від мотлоху, ніхто не знав. Але чомусь так і не зважилися здати його в брухт. Переносили з шопи в повітку, з повітки в сарай, з сараю в гараж, пересували з кутка в куток.
Я недавно побував на тому обійсті, що зазнало модернової переміни. Побачив той велосипед, і на хвильку здалося, що старе тверде залізо перейняло крихту дідової м’якості. Як це буває з хлібом у наших руках.
Мирослав Дочинець
