Суспільство

Зелені рученята Всесвіту

За озерцем так лунко скрекоче, наче то не струпіла кора осокориння, а земна кора геть лускає, — дятел зачув здобич. Сонце якесь надломлене, геть розгублене: мовби й справді од нинішнього несміливого затемнення йому щось пороблено. То синичка цявкне, то спохопиться пара ворон і заведе танок заручин, але — неохоче, мов з принуки.

Зате свічі беріз, осик, осокорів аж сяють: жене-нуртує сік. І юні котики на вербі — ще й оченят не розплющили, а вже муркочуть до капризного леготу, укоськують його, накликаючи тепло.

Чистотіл і первоцвіт наввипередки розсовують зеленими рученятами торішній лист, тагнуться до світу по золотому сонячному прядиву.

Чи задумувалися, чому весна дарує людям саме це первородне зілля? Хіба не для того, щоб ми, очиститивши задубле тіло, причаститися живою радісною барвою, одігріли душу тендітним щастям першої квітки і нарешті втямили просту спасенну істину, даровану нашим Творцем: тут, під ногами, де бродимо цілеспрямовано чи навмання, сторожко чи потоптом, куди плюємо і вихлюпуємо погибельну клоаку нашого цивілізованого безголов’я, тут і тільки тут усе справдешнє життя наше, від літепла народин до могильного холоду?

Якби мав поетичний дар, обов’язково написав би, як у ці миттєвості відродження Життя Великий Всесвіт хапає нашу планету за оті міцні зелені рученята й отак просто творить нам рятівне земне тяжіння — супроти лютих космічних борвіїв, здатних в одну мить зірвати нашу крихітну кульку з її втомленої осі та й розсіяти у порохню.

Валерій Ясиновський

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *