Додому їхали мовчки. Немов заціпенілі. Іноді слова зайві. Надто, коли живеш з людиною понад 35 років (зі студентством – усі 40), і вже відчуваєш, про що вона думає, чим дихає, чим радіє чи страждає, хоч зовні й не виказує емоцій. Сьогодні він радіє. Неймовірно. І страждає також. Я точно знаю. Все в єдиному вирі — любов і муки, радість і гордість, біль, переживання, співпереживання…
Я ще можу зрозуміти прихильників екстремальних політиків, блогерів та інших шаріїв, коли їхній кумир ображає своїх опонентів та конкурентів і вони від цього в захваті. Але коли якийсь шарій прямо ображає країну, називає її недодержавою і чорною дірою, а прихильники пісяються в екстазі і піддакують — це взагалі як?!!
І на диво, актуальна досі! Окремі думки Лесі, особливо з приватного листування, цілком втрапляють у дискурс нашого часу… Деякі речі — прямо пости для Фейсбук.
Вона наче вийшла з картини Мунка «Русалка» й сіла навпроти мене у вагоні метро. Молода жінка з фарбованим рудим волоссям. Стулила коліна, розвівши кросівки п’ятами в різні боки. Дістала телефона й комусь недбало відписала.
Мабуть, ніхто із шанувальників «Емігрантського радіо» навіть не здогадується, що такий знайомий голос із Києва щоранку о четвертій уже вирушає їм назустріч. Вирушає так рано, щоб не запізнитися привітати свою аудиторію в усіх куточках світу, де тільки б’ється серце українця.
