Вона наче вийшла з картини Мунка «Русалка» й сіла навпроти мене у вагоні метро. Молода жінка з фарбованим рудим волоссям. Стулила коліна, розвівши кросівки п’ятами в різні боки. Дістала телефона й комусь недбало відписала.
Витягла з косметички маленькі ножички, обрізала задирку на безіменному пальці лівої руки. Подивилась у маленьке люстерко, поправила пасмо неслухняного рудого волосся, яке знову впало на очі.
Зиркнула з-під лоба, чи за нею ніхто не слідкує.
Я вдав, що дивлюся на своє віддзеркалення в темному віконному склі. Ще раз уважно подивилася на свої розчепірені пальці.
Нарешті заспокоїлася.
Дістала книжку, поклала на коліна й почала читати.
Я вийшов на наступній станції.
Володимир Даниленко
