Багато чого писано про ситуацію в українському ПЕНі. Я нічого не писав, бо не маю жодного стосунку до укрПЕНу. Але, оскільки зрідка в тих дискусіях бачив своє прізвище – маю уточнити. Що таке рідний ПЕН я знав і знаю давно. Саме тому вступати туди ніколи не збирався. Ну, хоча б для того, щоб потім з нього не виходити.
Споглядаєш за літпроцесом в Україні – не надивуєшся. Перед веде не Київ, а «Станіславський феномен» разом з Лемберґом. Тьху!.. А де ж те місто, що я люблю безтями… Брехня… Не віриться… Тут Панько Куліш з Тарасом Шевченком, і той само Іван Франко вважали його, сей осередок, за дух їхньої праці. Тепер – на, Станисла́вів і Lwów заряджають в українському місті.
Не коментую особливо нещодавнє зібрання “коаліції рішучих”? Тому що це не коаліція рішучих, а коаліція наляканих. Шиї у найрішучіших буквально вивернуті, як у соняшників, на Вашингтон. Уважно слід стежити за президентськими виборами у сусідній Польщі… Якщо у травні переможе однопартієць Дональда Туска мер Варшави Рафал Тшасковський, може виникнути реальна життєздатна коаліція.
Пентагон захоплювався вмілою стратегією оборони Чернігова. Як 30 тис. російських солдатів планували за 3 дні захопити місто, але програли, – The Washington Post. На передовиці авторитетної американської газети вийшла велика стаття про битву за Київ. Одна з її складових – оборона Чернігова займає значне місце в матеріалі.
Останні удари вночі по обʼєктах нафто-газового комплексу на Полтавщині і галасливе оголошення Путіним ультра-націоналістичного «Азова» єдиною реальною владою в Україні говорить тільки про одне — перемовинам про перемирʼя, навіть на місяць, кінець. Гора народила мишу. Диктатор заздалегідь в Ель-Ріяді висунув неприйнятні для Європи умови про скасування санкцій. І не помилився. Вони неприйняті.
Хтось втомився від смертей. Хтось втомився від життя. Хтось навшпиньках тягнеться до неба, щоб вчепитися за хмаринку оптимізму. А хтось уже гнеться, щоб зірвати в полі свій останній колосок… Визнач тут середню температуру по палаті. Різні ми. І всі ми в одному човні.
Розповім історію, яка зачепила. Знайома виїхала за кордон. Не одразу після повномасштабного вторгення, десь за рік по тому. Неочікувано й швидко вийшла заміж, оселилася на півдні Франції. І стала проповідувати “успішний успіх”. Усе б нічого, але з “успішного успіху” в її житті по-справжньому успішного було мало (якщо не брати до уваги французького заміжжя).
Усі обговорюють гарантії безпеки для України. Усі ми вже знаємо, що нам потрібні НАТО, зброя, армія, миротворці і вишенька на торті — ядерна зброя. Але передусім гарантією безпеки України є саме українське суспільство, яке усвідомлює себе українським суспільством, зорієнтованим винятково на себе і власні інтереси, тобто на виживання.
Щоранку Дональд Трамп встає з думкою не про росію, Іран чи Україну… Ні, щоранку у нього перед очима 36 трильйонів державного боргу. Трамп сахається від введення нових митних зборів до їх відміни. Він практично під час кожної промови звертає на цю тему. І, звичайно, шукає тих, хто допустив борг, що ставить США на межу дефолту.
Що чекає на Трампа? Загравання з Кремлем веде до краху чи неминучого удару у відповідь? Переговори в Саудівській Аравії – це не просто чергова пустопорожня балаканина. Це момент, коли стало очевидним: путінська тактика затягування війни більше не працює так, як хотів Кремль. Російська делегація приїхала з ультиматумами – заберіть війська, віддайте території, визнайте анексію. Американці вислухали, подякували і нічого не пообіцяли. Ніяких поступок, ніяких гарантій, ніякого плану, який би допоміг Путіну врятувати обличчя.
