Подивився ввечері відеонарис Степана Процюка на його Ютюб-каналі про роман Володимира Винниченка «Записки кирпатого Мефістофеля». А за якийсь час до того дивився подібний відеовипуск про той самий твір авторів Ютюб-каналу «Шалені авторки» В.Агеєвої і Р.Семківа.
Направду в Чернівцях мало хто прагне слави. Якщо людина шукає слави, то нічого іншого їй не вдалося знайти. Тому в місті звикли все робити нишком-тишком. Ті, хто хочуть слави, їдуть в інші міста, до столиці як Іво Бобул, чи за кордон як Міла Куніс. Чернівці це таке місто, де зайва слава не цінується так як гроші, як статки чи як корисні зв’язки.
Якщо пройти сто метрів від будинку Коперніка по вулиці Михайла Ткача (колишня Жукова), то потрапляєш на невелике Т-подібне перехрестя. Це і є Friedrich Platz. На розі, в одному з будиночків, з давніх-давен розташована крамниця. Колись давно на стіні біля крамниці над непомітною відразу лавочкою роками висів портрет Фрідріха Енгельса. І в сонце, і в негоду, і влітку, і взимку він був на чатах затишку площі. А потім портрет зник, проте залишилася назва і, власне, затишок.
Чернівецький хлопчик Коля з дитинства любив читати книжки. Щоп’ятниці з хлопцями ходили до дитячої бібліотеки по вулиці Шевченка, нижче вулиці Кобилянської, та брали книжки. Повертали прочитане за тиждень, а натомість брали нове. Тоді власних книжок було мало, тому більшість користувалися бібліотеками або позичали у друзів. Книжки, які брали у інших дітей, обов’язково повертали вчасно і в акуратному вигляді.
Щоб бути дідом, нічого особливого не треба. Народить дитину, дочекаться онуків, та й все… Аби бути свідомим дідом, потрібні якісь цілі роки окремого дідівського досвіду, особливої емпатії, толерантності і самопожертви… Відразу воно так просто не виходить…
Чесно, шкода. Бо вони не мають власних мізків. Пам’ятаєте в Канта: “треба мати мужність жити власним розумом”. Чи в Сковороди – “всяка імєєт свой ум голова”. І от коли голова свого ума не має, а амбіції зашкалюють, хочеться трохи пожити чужим розумом. Це не так страшно і жодної мужності від власника голови не вимагає.
В міжнародний День захисту дітей Росія вбила двох українських дітей. А незабаром у Видавництві Старого Лева виходить книга Джованні Кателлі, в якій автор доводить, що КДБ вбила Альбера Камю. Вбивства – суть цього геополітичного і «культурного» утворення. Вони завжди вбивали всіх. І ворогів, і друзів, і самих себе.
Вони схиляються перед тими
чиї зухвалі руки не бояться твані,
зате свої руки
вони ховають за зігнутими в три погибелі спинами.
Вони шанують тих, хто одержимий
і рвійний,
але самі полохливо мовчать,
коли потрібно підтримати когось.
Учора мав-єм розмову з єдним файним поетом з Івано-Франківська. Не з Томенчуком, бо у сьому діячеві б’ються навкулачки поет та чиновник. Поет деколи перемагає, але дуже рідко. Дак той мій співрозмовця повів ми, же Євген Баран повернувся на посаду очільника обласної філії злочинної та не розкаяної НСПУ. Дивне повернення. Щоб що? Десять літ одбув на невдячній галері — та й будЕ, Нє?
Увесь світ не вартий однієї дитячої сльозинки… Жоден правитель не вправі розпоряджатися життями дітей. Всі оркестри світу мають замовкати, коли говорять діти, бо дуже часто дитячими устами мовить Всевишній. Наші діти — це надія і краще майбутнє цього недосконалого та небезпечного світу.
