У мене з’явилася одна дурнувата думка — хочу місяці три пожити в Нью-Йорку і написати книгу про фриків цього міста. Зовнішньо вони виглядають значно небезпечнішими. Колись давно, мабуть, в десятому році я уточнив: чи правильно я їду в напрямку Граунд зеро – це меморіал загиблим 11 вересня. Чоловік підтвердив, що правильно і зненацька запропонував мене супроводжувати…
Базарове…
— А що це у вас за яблука такі?
— Не знаю, як вони називаються, ну дуже добрі. І лежать аж до нових!
— Мені “до нових” не треба, мені – на січас.
У мене син у війську, бореться і за древлян, і галичан, а мені, старигану, нічого робити, то й тиняюся довкруж Києва. Забрів недавно аж на землі древлянські. До Немирівки, села неподалік Коростеня. Тут, у Немирівці, покоїться могила найпершого русько-київського князя Ігоря.
«Путіну потрібна Україна. Путіну потрібен Львів» — кажуть розумні аналітики. Я перестав слухати розумних аналітиків, бо розум тут не працює. «Випадок і доля кожній людині», – пише Соломон. Путін воює проти того, чого він найбільше боїться, і за те, що найбільше боїться втратити.
Іммануїл Кант ділив досвід на 2 частини: спершу чуттєвий, за ним – пізнавальний. У людини, яка живе лише чуттєвим досвідом, емоції становлять зміст існування, і тоді здоровий глузд накивує п’ятами. Людьми, які світ (міняємо це слово на «війна») оцінюють на базі емоцій, навіть маніпулювати не треба – вони самі собі пречудові маніпулятори.
З джентльменського на ньому був тільки костюм. Шойлік жив по вулиці Богдана Хмельницького і чотири рази поступав до університету на геофак, але кожен щоразу із того виходив лише фак. Тому він по великому блату екстерном закінчив курси бухгалтерів і все радянське життя працював у житлово-комунальній сфері на посадах, які нічого не обіцяли.
Як ти це робиш? Оце так виставляєш ніжку? Впираєшся носочком у бруківочку і відставляєш руку? А посмішка! Яка у тебе при цьому посмішка! Просто багіня! А потім у кавʼярні ти закидаєш ніжку на ніжку, гарно тримаєш горнятко з капучіно і говориш, невпинно щебечиш.
Санаторій. Я прийшов раніше, клуб ще зачинений. Кладу валізу з книгами на підлогу. Поряд відчинені двері в їдальню. Вийшла жінка в білому фартуху.
«Чекаєте?»
Киваю.
Таке вже було. За сталінських часів у селянських господарствах вся домашня худоба була на суворому обліку держави. За кожне фруктове дерево в своєму саду кріпаки-колгоспники платили щорічний податок. А потім тиран здох…
За садом з південного боку зразу за огорожею з поіржавілої сітки-рабиці, обплетеної диким виноградом, простягався доволі великий луг. Далі за ним знову були хати, старі деревяні й подекуди нові, збудовані з білих бльоків й криті металочерепицею, а ще далі за ними проходила асфальтована латана-перелатана дорога на Броварі й Київ.
