Ексклюзивна хвиля

Анатолій Буртовий. Земельний трус на небесному схилі

Анатолія Буртового знаю вже цілу вічність. Лєґендарний Андріївський узвіз і лєґендарна 34-та двоповерхова хата і його крихка, вельми затишна майстерня. Проте: ЯК БАГАТО вона знає і вміє. Як багато багатих на слово і спів, пензель і мандоліну людей перебувало в ній!!!

Ігор Стратій, поет-пісняр.
Його вікопну «Від суботи до суботи» шанує вже цілий білий світ. Нема Ігоря. Пам’ятається, як забирали його зі столичної Оранжерейної. Забирали в останню путь.

Анатолій Буртовий не поїхав.
Біло-жовті хризантеми, такі ж, у трепеті, руки. Сам – дражливо-ранимий. ХУДОЖНИК.

Серце… Болить серце. Корвалмент…
— Трудно так, Саша, – тільки й сказав. – Боюсь, не витримаю… Ви там уже, якось, без мене…

Та природньо це все, подумалося тоді мені. Серце, воно ж на те й серце, аби БОЛІТИ і щемом заходитись. Бо навіщо ж його тоді жити, якщо все черство й морозом? Ми ж таки люди!!!

Пригадалося, років із десять тому в столичній галереї «Митець», що поблизу книгарні «Сяйво», на Великій Васильківській, Анатолій зорґанізував був свою чергову художню виставку. Добірне товариство. Подання-представлення, публічні мистецькі рецензії, захоплені відгуки, душевні пісні…

Надійшов Ігор, Стратій.
Приніс власну збірку «Ангел мій». Співану поезію, видану в Києві 2002 року. Анатолій художньо оформив видання, другові. Вже на вічність: щоб пам’ятали.

Вечірнього вечора завітав до Буртового, в майстерню, головний художник «Сучасности» Анатолій Заєць (і Толя вже в засвітах, у рідній Макіївці, Носівського району, на Чернігівщині).

– Давай портрета з тебе зроблю, – запропонував тезкові Буртовий.

І зробив!! На славу!!!
Вночі, з надр підземельних, десь узявся в Анатолія «помічник». Щур. Живий. Домалювати головного художника «Сучасности». І домалював, доклавши і свою «руку»!!!

І так, що сам автор зацінував. І до такої міри, що не став нічого переробляти. «Хай буде й така пам’ять», – проказав.

Це було зроблене в унісон з Юліяном Тувімом. Класик польської літератури від 1926 року і до кінця життя збирав матеріяли з демонології та життя щурів. Анонсував монографію про щурів як універсальний символ зла. Тувім так і не написав її, одначе зайшов до історії і як видатний «щуролог».

Покійний Валерій Завгородній (Afgan, Кандаґар, ДШБ, «Горний єґєрь») завжди після зустрічі з бойовими побратимами міг знайти в Буртового певний притулок і добрі чесні господареві очі. І українських поетів, іще живих, одначе вже класиків, – чи Василя Герасим’юка, чи Віталія Бориспольця, як заходили в богемію, завше радо приймала його художня робітня.

Свого часу молодший Анатоліїв брат запросив Майстра в Канаду, до себе на гостину.

– Три місяці пробув я в Торонті, просили зостатися, – згадує Анатолій. — Та заболіло. Затужилося. Бо в Україні наше Небо, Земля, нарешті – Сонце українське! Та й люди. Друзі: художники, поети, музики. Як без них?! Додому. І – край!!!

Уже тут, у Києві, застав на біду-горе: перебув у майстерні дві пожежі поспіль. Не зламався! Вистояв!! Та зайнялася інша – в душі людській.

Кінцем 90-х минулого століття Ігореві Римарукові (царство небесне тобі, брате) Ан. Буртовий художньо оформив поетичну книжку «Діва-Обида». За неї Миколайовичу Шевченківську премію дали.

– На вручення, презентації не запросив мене Ігор, чогось, – печально згадує Анатолій. – Нічого. Пережив і це.

До слова, принагідно: вже десять осеней одлетіло листям од часу Ігоревої смерти. Пам’ятника на могилі немає й по сей день. Хоча разів зо три ми вже збирали кошти. Десь, певно, в землю пішли. Як колись церква.

Окрім творчости: довгий час викладав у художньому інституті Бойчука, на столичній Кіквідзе.

– На потоці близько сотні чоловік – не можу достукатися, – сумував, якось, під білим морозним снігом Анатолій.
– А ти й не стукай, – заспокоїв колєґа Василь Копайгоренко. – Поговори з кожним. Окремо. Хто хоче вийти на художника, хоче навчитися малювати – того вчи. Кому треба лише дипломного папірця – до тих спокійніше.

Поговорив. Знайшлося семеро…

Сьогодні заслужений художник України Анатолій Буртовий (Національна спілка художників України) — доцентом на кафедрі комп’ютерної інженерної графіки та дизайну в Київському транспортному університеті.

Якось, повертаючись з батьківщини (село Гулі, Миронівка, що на Київщині), знайшов щастя і в особистому житті: заслужена артистка України Світлана Князєва стала йому (після смерти Леоніда Осики – сім років Світлана доглядала чоловіка, класичного українського режисера) за вірну дружину. Небесно живуть. Співають – на два голоси. Не наслухаєшся.

Везуся в Немішаєве.
З певного часу на вулиці Шкільній, на горішньому поверсі п’ятиповерхівки Анатолій Буртовий зафундував майстерню.

Їду.
Дорога цікава. Ба більше: цікавенна. По праву руку («мерседесівська» маршрутка, сиджу попереду) реклямовий щит: «Опозиційний блок – за життя!». Вмикається, питально, голова: значить, провладні сили – за смерть?! Далі – напрямний вказівник голосить: «Український інститут залежності». От тобі й на: пливли-пливли, а на самому березі втопилися.

Далі: Мироцьке. Ветеринарний коледж. Тут у мене тріпоче душа-серце. Колись це був технікум. Ветеринарний. Тут училися Сопронюк Петро Якович і Кришевич Таліна Михайлівна. 60 років тому, березнем місяцем, 19-м його днем, вони записалися. Тато технікум закінчив з відзнакою і автоматично, через співбесіду, вийшов на Московську ветеринарну академію ім. Скрябіна. Мама йшла курсом нижче. Так само – відмінниця. На 4-му курсі за нею став упадати хлопець. А був не «з простих» – небіж викладача, що давав мамі хірургію. Мама, звісна річ, залицяльникові відмовила. Той поскаржився-пожалівся дядькові. Дядько миттєво відреагував: у маминому дипломі, владною рукою, «відмінно» з хірургії, виправлено на «добре».

Таліну Кришевич забрала до себе колгоспна ферма. За рік був Житомирський педагогічний інститут ім. Ів. Франка (факультет: історія української мови і літератури, англійська мова). Ще за рік, на другому курсі, народився я. Отакий-от кусник з історії нашої родини, навіяний шляхом у Немішаєве, до художника Анатолія Буртового.

Толя зустрів мене на залізничній станції. З довгим – у традиції – богемним волоссям. Чорні окуляри. Такий сам чорний, у кольорі, берет. Люлька, з тютюном, запашним.

Підходимо до будинку. На подвір’ї два майвилна. На одному – державний, національний, на другому – червоно-чорний (свобода або смерть) прапори.

– Це ми з Костем Ковєрзнєвим зробили. Сусіда мій. Повоювати трохи довелося, – спогадує Анатолій.

Костянтинтин Ковєрзнєв – давній товариш-друг, публіцист.
Друкував його. В «Слові». Були часи.

Забираємося нагору. Нарешті — робітня. Не майстерня — світлиця!!! Картини – на всі смаки. Історія. Природа. Побут. Усе — Україна.

— Нарешті й до автопортрета добрався, – хвалиться маляр. — Схожий?
— Та є.

А наробив Анатолій таки чимало!!! Полотна — по світах.
Америка, Канада, Австралія. В Африку пішли. Звісно, й ближчі до нас країни, европейські, його вже знають, — Франція, Італія… Україною ходять. У редактора газети «Нація і держава» п. Марії Базелюк Анатолієва картина, допомагає творити, тексти. В кабінеті голови Конґресу українських націоналістів п. Степана Брацюня.

Нині в Дніпрі (область уже Січеславська, все по-нашому!!!), в Палаці мистецтв вистава майстрів пензля. З-поміж них – Анатолій Буртовий.

Сьогодні, в Києві, в Музеї сучасного українського мистецтва, на Кирилівській вулиці, його полотна виставлені.

На прийдешнє, у червні, знову ж таки, в столиці України, на Андріївському узвозі, в музеї Івана Кавалерідзе буде у А.Буртового, так само, свято. Вереснем місяцем художня Анатолієва вистава перейде на Подолі, в Музеї Українського Гетьманства.

… Його картини потрібно СЛУХАТИ. ВСЛУХАТИСЯ в них. ЧУТИ. БАЧИТИ. «Заціновані», поціновані-«оціночні» слова – що вони?!

Свого часу мистецький, на царині музики, геній Ріхард Ваґнер, посутньо визначив: художник – чи то в музиці, чи в малярстві, а чи в слові – і гадки не має про те, щоб комусь сподобатися і ЯК ХТО про нього ЩО скаже і відгукнеться!!! Майстер передусім і насамперед виказує і висловлює себе. ХТО там і ЩО, потім, – йому, в процесі, не до цього!!! Він кладе своє «Я».

Скоро 60. Уже.
Ми з Анатолієм ровесники: він вересневий, я – жовтневий.
– Може б, якось об’єднатися? Ти з поезією, я з картинами? Як ти..?
«Та чого… Можна…» — думаю, про себе.

Картини Анатолія Буртового одразу, вмить, навертають до вічних моральних канонів – органічно, без примусу і, не стидаючись цього, – аж до зволожених, на саму щирість і суть, очей.

Приходьте на Анатолієві вистави.
Переконаєтесь самі.
До зустрічі.

Олександр Сопронюк,
Асоціація українських письменників

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.