Народжені в підрадянську добу, напевне, й досі пам’ятають як голосно й бравурно у нас відзначали напередодні Святого Андрія день «найдемократичнішої в світі конституції». Для мене ж 5 грудня завжди пов’язано з іменинами мого улюбленого брата Андрія.
Та вже 18-й раз поминатиму його цього дня свічкою і молитвою…
Із трьох прізвиськ, які отримав він за своє коротке земне життя від вдалих на вигадки данинців – Андрушка-Гармоніст, Андрушка-Мед і Андрушка-Тракторист, – перше «приклеїлося» до нього найміцніше (до слова, його діти — Світлана і Сашко, та й дружина Галина прозиваються в селі як Медові – та то вже інша історія).
Ймення ж Андрушки-Гармоніста пов’язано з найдорожчим подарунком від батька, купленим на початку обнадійливих 60-х років, — гармонею. І тепер пам’ятаю її ціну – 25 рублів.
Багато це чи мало – судіть із пенсії інваліда війни першої групи, яким був мій батько, — 9 рублів новими. Отож, трирядна «Тула» з дворядними басами «стягнула» тоді майже третину його річної воєнної пенсії. І якщо мати на оці, що в тодішніх колгоспах за працю до сьомого поту держава «платила» безгрошівними трудоднями (у непорядний спосіб натуралізованими соломою, гичкою чи жомом), то батьків той учинок і досі мені видається незбагненим.
Гармоня призначалася для всіх нас — трьох братів, що наступали на п’яти один одному з різницею що два роки. Але від початку вона слухалася найбільше Андрушку. І пізніше ніколи не посварила нас. Бо ні старший Ваня, ні я не шаленіли так від неї, як середній брат.
Дядько Петро, який завідував колгоспною коморою навпроти нашого двору, чи не найчастіше мимохіть ставав слухачем тих концертів маленького хлопчика на лавці під двором. Не раз оживлював односельцям у пам’яті таку картину: «Міхи то розсовуються, то стягуються докупи, дві маленькі ручки прудко стрибають кнопками; голови гармоніста не видно, лиш чорнявий чуб над нею; а гармоня то плаче, то сміється, то журу наводить, то навприсядки пуститися закликає; хто йшов вулицею, спиняється; самородок якийсь цей хлопець, а не гармоніст».
Думка про музичного самородка таки була правдивою. Йому б далі вчитися десь по цій лінії. Але, як і більшість тодішніх сільських хлопців, подався після 8 класу на «механізатора широкого профілю». До Дігтярів, де Остап Вересай колись дивував світ бандурою.
Від Данини то неблизький світ. До Лосинівки – сім кілометрів пішки (через брак «твердої дороги» автобуси в наше село тоді не ходили), звідти попутками до Прилук, там пересадка на якийсь рейсовий автобус, що йшов від Срібного чи Ромен до станції Переволочної.
Пам’ятаю, яку тривогу носила в очах мати, переживаючи за ту складну синову дорогу. Адже чималий продуктовий чемодан дошкуляв ще не зміцнілим рукам. Чотири роки отак.
Напевне що не знайдеться бодай сантиметра данинського чорнозему, який би по кільканадцять разів за ті молоді роки не переорав, не засіяв і не зібрав різного жнива Андрушка зі своїми напарниками-трактористами.
Першими їхніми металевими кіньми довго були ще ті старі й безвідмовні гусеничні ХТЗ, — без вікон і дверей, зі страшним ревом і смородом, з ненависним мазутом і браком будь-якого шансу зігрітися чи заховатися від негоди. Після 12-14 годин безперервної робити в спеку і холод, дощ і сніг ті хлопці-механізатори «широкого профілю» приходили до своїх домівок фізично виснаженими, всуціль замурзаними, часто простудженими, нерідко й приглухлими.
Найбільше їм діставалося взимку.
Лише гусеничними тракторами можна було вивозили щоденно в поле гній із більш, ніж півтора десятка колгоспних корівників і телятників. Морози часто сягали за 20 градусів. Замерзлі від кізяків борти причепа і не відкривалися, і не піднімалися. Дати тому раду можна було хіба що принесеними з дому молотовідбійниками.
У часи рідких приїздів у Данину не міг не помітити, як щоразу більшали на братових молодих долонях мідні заклепки мозолів, роз’їдених мазутом …
Та легшої й чистішої праці тоді сільські хлопці не мали. Хіба що могли стати «лімітчиками» в заводських і фабричних цехах Ніжина, Чернігова чи Києва. Але Андрушка дуже любив село і працю на землі, тому й гадки ніколи не мав кудись виїздити.
За своє життя він так і не побував ніде далеко – ні на морі, ні в чужих краях. Щоправда була в нього одна тижнева поїздка на зелену Буковину, про яку часто і тепло згадував, – то на моє весілля під Вижницею. Та ще ціла зима в добрянських лісах під Білоруссю. Туди добровільно поїхав від колгоспу заробляти для нього та своєї нової хати дерево.
Про втому й печалі від безпросітньої сільської реальності забував, коли брав до рук свою улюбленицю – гармоню. Факт доведений: за всю двадцятилітню пору весіль у Данині упродовж 70-80 років, напевне що не було жодного, де б гармоня Андрушки не «витягувала» всю музичну частину дво-, а то й триденного весільного дійства.
Чули й дивувалися від тієї дивної гри данинського гармоніста-віртуоза і в інших близьких чи далеких селах округи, куди напарники по роботі їздили свататися. Інший на його місці зробив би з такої витребуваності добрий бізнес — якщо не для себе, то для своїх дітей. Але те не для Андрушки. Погоджувався безвідмовно. І безкоштовно. Він тією гармонею, кажуть, душу собі відживлював. І сил набирався.
Дві визначальні риси його характеру, про які в селі найчастіше згадують, – весела вдача, і суцільний позитив до кожного зустрічного. Ніхто не згадає жодного епізоду, коли б він був злий, сердитий чи кричав на когось, з’ясовував стосунки. Нікому не заздрив і нікого не гудив поза очі. Коли в розмові зі мною заходилися про його потреби чи поміч якусь від мене, – казав, що в нього «море всього добра» (мав на увазі качок, курей та іншу живність у стайні й поза нею), і що йому таки нічого не треба.
Зате в день завершення моїх гостин ладував мені в сумки стільки з того «добра», що й підняти було важко.
А ще був до безміри подільчивим. Стоїть перед очима такий епізод. У пору розвалу колгоспів, коли грошей навіть на цигарки не вистачало, батько «відвоював» у матері клаптик городу біля гною та й посадив тютюн. Довго й марудно з ним возився, поки виріс, дозрів на сонці, висох у стеблах і став придатним для дроблення на махорку. Набив нею цілу тугу торбину. Гадав, стане того курива на них двох аж до весни. Але торбина непомітно спорожніла за якийсь тиждень-два. Андрушка – добра душа — виносив її своїм хлопцям-друзякам, коли ті довідалися, що махорка в дядька Степана чи не найкраща на весь куток.
***
… Андрушку ховали всім селом.
Ніколи, кажуть, не було в Данині такої похоронної процесії, щоб слідом за головним храмовим Хрестом перед труною несли… гармоню. Вона не грала. Як найдорожчу реліквію покійника, ніс її мовчазно в обох руках, тримаючи розгорнутою на грудях, закадичний братів друг Петро Шимко.
І люди всю дорогу розступалися перед тим нехитрим інструментом, навсправжки схиляли голови, ніби кланялися, ніби дякували. За те, що в усі трудні часи звеселяв, розраджував, викликав посмішку, додавав бадьорості.
Гармоня таки обізвалася на прощання.
Коли домовину вже опустили в могилу, Петро Шимко несподівано для всіх послав Андрушці останній привіт – його гармоню — слідом за першими грудками землі. Сказав, що так, як з-під пальців Андрушки, вона в селі вже ніколи не заграє. Отож, нехай буде поруч із тим, кого слухалася, чиїм талантом ніби як оживала.
… Для мене кожний новий приїзд у Данину – то ще й внутрішня душевна спонука поговорити з Андрушкою. І бодай краєчком вуха вчути на цвинтарі голос його Гармоні, яка «то плаче, то сміється, то журу наводить, то навприсядки пуститися закликає…»
Микола Тимошик
