Пішла в історію ще одна важлива дата, яку ми відзначили всією країною. Двадцять восьма річниця Незалежності України — це особливе свято, яке мало б об’єднати громадян нашої країни, згуртувати їх, зміцнити фундамент нашої державності, нагадати про артефакти і символи, такі важливі для сьогоднішньої України…
Вибачте за пафосний початок — але він конче необхідний, бо далі йтиметься про дуже прості і зрозумілі кожному речі. А ще — про те, що я виніс із нинішньої урочистої церемонії святкування. Що, власне, я почув, і чого, на превеликий жаль, не почув і не побачив.
Отож, побачив я наш рідний Майдан Незалежності при гарній сонячній погоді і у святковому обрамленні рідних жовто-блакитних кольорів. Побачив чудову постановочну і операторську роботу, яка створювала атмосферу невимушеності і легкості, яка, напевно, мала би контрастувати з надмірною «пафосністю» святкування Незалежності минулими роками.
Але перше, що впало у очі — дещо незвична диспозиція розташування Президента України, який вибрав (чи за нього вибрали?) місце для святкової промови біля самої дороги. Не під Стелою Незалежності, не біля якогось із фонтанів, не поряд із якоюсь архітектурною деталлю, а саме просто «побіля битого шляху». Там і поставили трибуну.
Мабуть, в цьому була своя логіка — після святкової промови Гарант мав вийти прямо на дорогу і там, при дорозі, вручати урядові нагороди. Отож, ідея зрозуміла. Тепер щодо самої промови Президента.
Намагаючись уявити, якою вона буде, я уявив складність завдання — працюючи багато років в гумористичному амплуа, він добре розуміє — і розуміють інші, що серйозні святково-урочисті промови — це не зовсім його жанр. Але, як кажуть, хіба хочеш — мусиш! Отож, це був ще один його серйозний публічний екзамен перед усією країною на політичну і громадянську зрілість.
Загалом, ця нова роль Президенту вдалася.
Бездоганні інтонації і вираз обличчя відповідали формату. Щоправда, не обійшлося без курйозної помилки, там, де Президент говорив, що всі ми — українці, незалежно від віку і статі. Але прочитав він інакше: незалежно від віку і стаТТі… Вийшло кумедно. Чомусь одразу згадався колишній президент-утікач, який в статтях розбирався непогано, як не як — мав особистий досвід…
Але менше з тим.
Ніхто з нас не ідеальний. Особливо ті, хто пише президентські спітчі. Я уважно вслухався в кожне слово, намагався спіймати загальний контекст. І от що я почув?
Президент почав із подяки Захисникам Вітчизни. Безумовно, сильний хід. А далі пішла логічна для контексту ретроспектива, що мала би нагадати про найважливіші віхи існування України, як великої нації.
Отож, почавши від Хрещення Русі, першодрукаря Івана Федорова і заснування Києво-Могилянської академії, спікер згадав про перемоги Богдана Хмельницького і першу Конституцію Пилипа Орлика. А відтак — стрімко і несподівано перескочив у другу половину 20 століття, згадавши про Україну, як співзасновницю ООН, та про Сергія Корольова, який зробив важливий крок на шляху підкорення космосу.
Так, я згідний з Президентом, це важливі моменти в нашій історії. Але не менш важливими і дуже доцільними, напевно, були б згадки про Київську Русь, як центр слов’янської культури, про об’єднавчу роль Великого князя Володимира і найбільшу в тогочасній Європі бібліотеку Ярослава Мудрого, про Запорозьку Січ, як символ української волелюбності, і про драматичні Українські Визвольні Змагання початку двадцятого століття. А ще — про воїнів УПА, які показали приклад незрівнянного героїзму, стійкості духу і вірності ідеалам Незалежної України в роки Другої Світової війни.
Я дуже хотів це почути, але не почув.
Слава Богу, що згадали хоча б про «шестидесятників», які підхопивши ідею свободи і незалежності України, продовжили боротьбу за неї. Спічрайтерів Президенту треба підбирати ретельніше — це не сценарії для шоу писати! Чи, можливо, мали місце якісь інші міркування, зокрема, не згадувати найважливіші віхи нашої української історії!?
Зате Президент згадав про «кравчучки», «мальвіни» і «ваучери», а ще про те, як ми стрибали і плавали на олімпіадах і змушували тремтіти грандів європейського футболу (!)
Президент, спасибі йому, згадав, як ми всією країною летіли в космос разом із Леонідом Каденюком — і як стояли в черзі до першого українського Макдональдсу (співставимі події, чи не так?!) А ще — ми, ніби то, усією країною слухали «Танець Пінгвінів» Кузьми…
Тут мене трохи пересмикнуло.
Пане Президенте, а чи впевнені Ви, що це справді, саме оте, найцінніше, про що варто згадати у такій промові?! Навіщо оці псевдоціннісні підміни? Якщо вже згадувати — то про Володимира Івасюка, про Фестиваль «Червону руту», про Тараса Петриненка чи Василя Сліпака — за них не соромно нікому, їй Богу! Чи все це і справді пройшло повз вас?!
Аж тут зайшла мова про 2014 рік…
Я затамував подих, сподіваючись почути об’єктивну картину подій. Але так і не зрозумів із промови, чому почався Майдан і з якої такої причини почалася війна? І, головне, з яким таким ворогом?!!! Може, то на Україні висадилися марсіани чи страшні зомбі вилізли з могил на Сході? Чи у країни-агресора, яка напала на нас, немає назви? Чи такої країни не існує взагалі? То як же ми, за Вашими словами, переродилися і стали новим суспільством?
Далі було трішки згадано про наш науковий і творчий потенціал. Але ось про це краще було б не говорити взагалі, бо за останні десятиліття наука наша сильно деградувала, а культура остаточно зникла з інформаційного простору, поступившись місцем політичним і попсовим шоу…
Ну, гаразд, Бог із нею, тією промовою.
Хто нині в цьому особливо тямить? Головне, що наш Президент любить свою землю, її прапор і особливо Гімн, назвавши його найвідомішим «хітом» нашої країни…
І ще — взагалі не хочу навіть згадувати про ту частину, де Президент говорить «езоповою мовою» про Крим і Донбас. Йому не позаздриш. Його слова слухають не тільки на Заході, а і в неіснуючий країні, про яку не було сказано ні слова…
Натомість, було дуже доречне і тепле нагородження воїнів, які проявили себе у боротьбі з тим, міфічним ворогом, якого не можна згадувати ні всує, ні в урочистій обстановці. Табу!
А потім були інтерпретації Національного Гімну — його репові і блюзові версії, чомусь не вразили. Гадаю, напевно, все ж мають бути речі святі і недоторкані, які не підлягають кардинальному осучасненню, оскільки втрачають тоді свою сакральність. Вони — артефакти, тому треба зберігати їхню недоторканість. Однак, хто про це сьогодні дбає?!
Ще був Маестро Мирослав Скорик, який серед інших численних піаністів, грав на жовто-блакитному піаніно все той же Гімн України, але краще би він заграв свою мегапопулярну «Мелодію ля-мінор», яка увійшла в серця мільйонів українців. Схоже, що дехто просто не знав про її існування, а сам Маестро тактовно не нагадав…
На жаль, я так і не почув тих мелодій, яких дуже чекав саме в цей день: ні щемливого духовного Гімну «Боже, Великий Єдиний…», ні запального «Козацького маршу», ані «Червоної калини», які були б такими доречними у виконанні духових оркестрів, котрі в такий день грали щось нейтральне і безлике.
Що трапилось?
Може забули, що через музику, цей могутній засіб для пробудження почуттів, доходить до людей левова частка невербальних меседжів, які сприймає душа, особливо, коли немає поживи для розуму.
Пожива для душі і розуму, для сліз болю і усмішок гордості були на паралельному, неофіційному святкуванні, яке практично не потрапило в інформаційний простір нашої країни. Бо в часи постановочних шоу реальність виглядає грубо і трагічно і не відповідає гламурним стандартам шоу-бізнесу…
Що ж у підсумку?
З чим порівняти враження від нинішнього офіційного Свята Дня Незалежності. Перше, що спадає на думку — це так, ніби тебе, голодного і спраглого, запросили на святковий обід, а замість їжі пригостили солодкою і духмяною жуйкою.
Обгортка, смак і аромат — на висоті, але чим більше жуєш, тим цей бабл-гам робиться пріснішим, а почуття голоду стає нестерпним. Таким нестерпним, що забуваєш про всі принади цього фантастично-популярного продукту.
А ще — лишається відрижка і печія.
Страшна печія, якою порожній шлунок нагадує, що він так і не отримав того, на що сподівався…
Анатолій Матвійчук
