Лісапетні батальйони – це війна.
Це справжня війна. Саме на цьому фронті вже давно вирішується головне стратегічне питання – бути чи не бути.
Задурений український люд шукає порятунку під Верховною Радою, в фронтових окопах, у чужих людей, в мудрих книжках і навіть у Фейсбуці, і це справді фронти, де теж вирішується — хто кого. Але головний фронт при цьому всьому залишається в тіні, якийсь він малопомітний, незрозумілий, його ніби й немає. Це фронт війни культур.
Коли людина позбувається або зрікається будь-яких ознак свого народу, це означає розмивання і подальшу втрату нею своєї ідентичності та відчуження її від цього народу. Якщо таке явище набуває масового характеру, то настає розмивання і втрата ідентичности всього народу. Тоді на цей народ можна напускати війська, навіть поганенькі, – він уже безпорадний. І тоді «зачистка» його території – це просто санітарна акція, завершення війни.
Зречення своєї культури, тобто свого народу, буває виразним і очевидним («Терпеть не могу эту мову», «Национальность – удел дебилов, а я гражданин мира», «Зачем мне учить историю этой выдуманной недостраны»), але буває настільки неявним і непомітним, що його не визнає сам манкурт. Я зараз загляну в сферу культури, дуже важливу саме для українців – нашу музичну, зокрема пісенну, культуру.
Жоден українець не заперечить, що наша народна пісня давно здобула всесвітню славу, що наші пісні наймелодійніші, найзмістовніші, найглибші, найрізноманітніші, не кажучи вже про те, що їх у нас більше, ніж у будь-якого іншого народу. Ніхто не заперечить, бо так воно є. Це дуже потужний ідентифікатор нашої нації.
Зайдімо в першу-ліпшу міжміську маршрутку, де звучить музика.
Що то за музика? В більшости маршруток – російська попса, в деяких ще можна почути щось англійською або псевдоанглійською мовою, і зовсім рідко почуєте українську пісню.
Хто їздить маршрутками, нехай скаже: чи багато разів ви чули, щоб хтось із пасажирів обурився хоча б на російську попсу, яка без жодної паузи звучить уже чотири роки, ніби знущаючись над тими українцями, що сидять в окопах?
За що вони там сидять, за що гинуть?
Так от, ні серед водіїв, ні серед пасажирів немає ворогів-диверсантів, це наші звичайні (і незвичайні) українці! ВОНИ ПРОСТО НЕ УСВІДОМЛЮЮТЬ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ, ЩО Й КОМУ СПІВАЄТЬСЯ. ЇМ БАЙДУЖЕ. КАКАЯ РАЗНІЦА. Про яку їх ідентичність можна говорити?
Останнім часом в українцях усе ж таки заворушилося щось схоже на національну свідомість. Вони починають вимагати української мови, українського обслуговування, українських пісень. Це небезпечно! Вольнодумство-с! І от саме тепер, дуже вчасно, як із засідки, вивертають із-за рогу… лісапетні батальйони.
Хочете української культури? Нате вам!!!
Це насправді досить давня політика – пересіювати на дрібне сито будь-яку українську продукцію й пропонувати українцям найгірше. Але ця зброя хоч і діяла, не могла підірвати віру в нашу пісню. І ось, нарешті, вродилася справді диявольська методика: взяти не найгірше, а найкраще… і зробити з нього карикатуру.
Секрет полягає в тому, що карикатура має бути високоякісною, привабливою, а все ж карикатурою. Для цього залучаються справжні майстри. Завдання ставиться так: створити художній продукт якомога яскравіший для якомога більшої маси населення, але справжня глибинна суть має бути підмінена. Іноді такі шедеври виникали стихійно, випадково (як ота відома «Ой ти, Галю»). Але часи міняються, нова методика має бути швидкою й ефективною.
Як вона діє?
Згадаймо знаменитий марш «Розпрягайте, хлопці, коней», що народився в армії Нестора Махна й був улюбленою піснею всіх українців майже до кінця ХХ ст., поки потихеньку йому не підмінили мелодію. Замість розкішного розспіву ті самі слова, покладені на типову «страєвую с прісвістам», зазвучали ще більш хвацько, а головне – простіше для вивчення. Та ще й додали туди пару типових вигуків у стилі «калінка-малінка».
Далі діло було за стахановським зразком.
Цю задачу грамотно, професійно виконав Кубанський козачий хор. Можете послухати, в Ютубі – просто блискуче виконання! А справжнього геніального махновського маршу немає. Його вже пам’ятають тільки старші люди. А сьогоднішні українці не розуміють цієї підміни, хоч ти їх носом товчи в цей продукт.
Згадаймо ще Вєрку-сердючку.
Згадаймо кіркоровську карикатуру на «Різдвяну ніч» Гоголя – заради знущання над дурними хохлами.
А ось продукт іще свіжіший – зайдіть, полюбуйтесь, його вже по всьому ФБ розтягли. «Лісапетний батальйон» виконує жартівливу пісню «Я… файна». Вже чи не вся Україна аплодує їм стоячи, точніше – підскакуючи в «ульотному» ритмі.
Придивімося, в чому «сила» цього досягнення.
Перше, що вражає, це висока, майже професійна якість виконання. Це натхнення чи це така досконала сценічна, вокальна й музична техніка? І це той самий «Лісапетний батальйон», який пару років тому ніхто ще не відрізнив би від сотень схожих «Свашок», «Веселих молодичок» і до болю подібних їм гурточків, що ведуть свій родовід від колгоспних хорів-ланок із чубатим п’яненьким баяністом на чолі?
І жили б собі такі гурточки ще сто років, звеселяючи народ не так пісенним мистецтвом, як карикатурним кривлянням «под дураковатых хахлов». Але тут узялись за діло профі. Молодиці поїздили по світу, обтесалися, звикли до мікрофонів, до аудиторій… Ні, наші люди справді талановиті.
Але з-поза них уже стирчать вуха кукловодів.
Ніколи цей гурт не буде співати жодної справді красивої української пісні, і не тому, що безголосий чи бездарний, а тому що їхній репертуар жорстко контролюється. «Наш формат» буде пропускати на сцену тільки те, що:
1) веселить і бадьорить публіку;
2) по суті своїй є беззмістовною шароварщиною.
Хохли не повинні вилазити з цього рівня!
Ось вона, суперзадача: підняти низькопробну, на грані пристойного, шароварщину до професійного рівня! Всі будуть щасливі – глядачі, каса, кукловоди… чого ще? Українці сьогодні не розуміють, якої холєри ще треба. Такі співи, такі хохми, все чисто українське, класно так…
Та прислухайтесь же, яку гидоту вам співають!
Десь на корпоративі чи на містечковому весіллі ці жарти з синьою шиєю були б, може, і доречні, але ж такі батальйони множаться, як таргани. Якщо сердючку важко було імітувати, то цих лісапедісток завтра мавпуватиме вся Україна!
Та придивіться ж, як їх підтримує оганізована група журі! Ці стрибки, ці округлені очі й округлені роти, цей «нестримний» регіт – це ж така нехитра режисура…
Якщо завтра отакі батальйони окупують Україну, то це й буде їхня, кукловодів, перемога, бо головна їхня задача – стратегічна: знищення української ідентичності.
Василь Триліс
