Якщо і лишилося щось у цій країні, що вимагає захисту — то це українська національна культура. Причому її треба захищати комплексно і тотально.
— Від російської мілітарної телекіноекспансії і пострадянської псевдокультури.
– Від західної безликої і аморальної ерзац-культури, яку глобалісти примудрилися втулити майже всій Європі під виглядом загальноєвропейських культурних цінностей.
– Від доморощених реформаторів-демократизаторів, котрі користуючись близькістю до ЗМІ з кожної дірки віщують про «шароварництво», «хуторянство» і «жлобство» української культури, а насправді намагаються позбавити її історичних традицій, підрізати коріння і винищити артефакти, що ще залишилися.
Сьогодні не економіка, не політика, не юриспруденція і не банкова система — а саме КУЛЬТУРА залишилась останнім наріжним каменем ідентичності нації. Знищивши культуру, усі наші вороги досягають мети — країна розпадається сама, без жодних зусиль.
Чому ж ця культура, трясця її матері, не захищає себе, стоячи над прірвою — хоча б зусиллями того самого Міністерства культури?! Того самого міністерства, яке можуть скоро ліквідувати — принаймні охочих потанцювати на його руїнах — море!
Чому воно працює в тихому і повсякденному режимі, ніби в країні мир і спокій і всі проблеми вирішено? Невже там не розуміють, що вони мають бути в авангарді, а не в ар’єгарді?! Що вони мають боротися за власну культуру, як за власну матір, а не приміряти на себе європейські шаблони благополучних і ситих країн? Що два-три гучні і масові культурні проекти могли б об’єднати націю, а замість того її «об’єднують» «голоси країни» та «х-фактори», які творяться за чужими шаблонами і під чужий сценарій?
Чому досвід окремих людей, які шалено опираються з останніх сил цьому культурному апокаліпсису, нецікавий цьому міністерству? Чому воно байдужо споглядає на це нищення — і не робить жодних публічних заяв і по суті знаходиться в інформаційній ізоляції!?
Несила дивитись і чути, як у багатьох митців мого покоління і більш старших колег безсило опускаються руки: вони не можуть писати нових пісень, творити поезію, драматургію, живопис.
Чому?
Та тому, що все, чому вони навчилися за своє довге життя, усе, що викристалізували і зберегли у своїй творчості, виявляється уже не потрібно тому загребущому молоху, який засів у приватних теле- та радіокомпаніях, в державних кабінетах і національних і суспільних радах. Молоху, у якого немає душі, а замість мізків примітивний калькулятор, який рахує частки, частоти, рейтинги і гроші! І якому наплювати, яким буде це суспільство через п’ять чи десять років і чи буде воно взагалі!
У ці дні Пам’яті Героїв Крут, як ніколи гостро відчувається непоправність втрати кожної української душі, яка могла стільки дати своїй Україні в інтелектуальному, науковому, культурному, мистецькому плані, а замість того змушена була піти з цього світу. Ці втрати непомірні. За них розраховуються нащадки…
Анатолій Матвійчук
