Моя люба бабця Антося була твердо переконана, що її чоловік — анціхрист. Проте я, улюблений дідовий онук, не був у цьому впевнений, хоча історію-ілюстрацію про бугая знову і знову любив послухати…
Трапилося це в ті гарні далекі часи, коли дерева були великими, а мій дід — молодим їздовим. Після потужного селянського обіду дід Костик віз додому свого шефа, пузатого Івановича, чиновника із обласного управління сільського господарства. Після, власне, оковитого вжитку в одному із сільських господарств району.
Для порядку і насамкінець залишилося поглянути на гордість району — племінного бугая, який відпочивав після «трудів праведних» у сільському хлівці при дорозі. Зоотехніка після обіду десь «колисали черті», а тому Іванович не ризикнув самолічно іти до бугая та й не хотілося злазити з підводи. Через те він і попросив мого діда Костика глянути на бугая, «шо там і як»…
Бугай лежав собі сумирно в загорожі, меланхолійно та повільно жував травичку, ліниво згадував, либонь, руденьку корівку з останніх йому підведених і навіть не глянув, кого там нечиста принесла.
Така бундючна неповага з боку якогось бичка зачепила за живе мого хвацького діда. Не довго думаючи, він заліпив батіжком поміж роги худобину. Мовляв: ану, встать, скотиняко, коли сам їздовий перед тобою!
Одна тисяча триста сорок шість кілограмів живої маси з риком скочило як ужалене, легким порухом одної лише ратиці винесло задню стіну хліва і кинулося в пройму знайомиться із їздовим поближче.
Дід у відчаї відкрив двері не в ту сторону, одним величезним стрибком досяг воза і тим самим вивів із сонної задуми коня Броника. Кінь, мляво озирнувшись, побачив бугая — шалене створіння, що оскаженіло неслося на них і з граничною ясністю усвідомив, що зараз їх будуть запліднювати!
Цього висновку виявилося достатньо для нової шахової комбінації з конем, що не ходить, а скаче, мов кенгуру, при тому водночас усіма чотирма ногами. За мить віз із дідом та переляканим до смерті представником області мчав мальовничою польовою дорогою, а за ним паровозом у темній пилюці гупала гордість району — племінний бугай.
Ніхто достеменно не знає, як довго підвода витримала б таку скажену гонку, але діда, коня і обласного чиновника Івановича порятувала любов. Бо! Краєм кривавого ока під час тієї гонки бугай помітив колгоспну череду з руденькими корівками і круто змінив напрямок руху і наміри, змусивши, правда, при тому тікати світ за очі пастуха тієї череди.
Десь за кілометр наші герої спинилися і дід, змітаючи піну зі спини Броника, з істеричним сміхом повідомив Івановича, що вони живі. «Я шось не увєрєн, Прокоповичу, — простогнав той у відповідь, — шо я буду жити…».
Ось таким бойовим був мій дід, але при цьому дуже не любив бандерівців.
У голодному 1946-му році він їздив «на западну» за хлібом і там мав зустріч на лісовій дорозі. Хліб одібрали, а життя одібрати, за словами діда, завадив кінь Броник, відчайдушно рвонувши з лісу…
Зараз я зовсім не впевнений, що все було саме так, як дід розказував, і чи були то насправді бандерівці, але з’ясувати тепер, як то було, нема в кого – вже давно спочивають і мій бойовий дід, і його вірний Броник.
Такі історії не проходять безслідно для дитячого сприйняття, і тому я дуже довго насторожено відносився до всього, що пов’язано із «западенцями». В тому числі і в літературі. Радянська пропаганда вивертала мізки нашим людям зі знанням справи.
Соромно зізнатися, але тільки «Солодка Даруся» Марії Матіос, яку взявся читати в зрілому віці і лише наслідуючи читацьку моду, розтопила лід моїх дитячих вражень. І змусила згадати діда, його бандерівців і засумніватися в його ж історії. Якусь мутну історію розповідав дід…
Для мене в кожній книжці є щось таке, що врізається в роздуми і пам’ять найбільше. Можливо тому, що відповідає на якісь неясні, неусвідомлені повністю, але дуже важливі саме для мене питання. Як ось, наприклад, у «Дарусі», при появі на Буковині радянських визволителів у 1940 році:
«…На фірі сиділи зайшлі в село вояки у благенькій, добре вицвілій коричневій військовій формі, розбитих чоботах, а хто і в постолах з березової кори, і з карабінами почерез плече…
…Скажи, мені, Міську срібний, що вони нам можуть зробити доброго і що можуть дати доброго, коли самі мало не голими сраками світять?! А подивися на їх онучі! А на оті постоли, з березової кори сплетені… То подумай собі у своїй голові, що у них може бути на пролюди, про неділю чи свято, якщо вони перший раз ступили межи такі ґречні, як ми, ґазди, голодранцями?! Тяжкі часи нас чекають, Міську…
…То що ти собі думаєш, таке обірване і ніяке, як оце, що плює перед дзвіницею, і не знати, де йому пуп рубали, може бути май ліпше чи добріше, як румунський жандарм чи учений дідич?…»
Нічого вам не нагадує із сьогоднішнього життя?
На Сході треба було читати «Солодку Дарусю»…
Сергій Волошин
