Почитав про 28 років котові під хвіст від Остапа Дроздова і кажу: так не можна, Остапе. Йде війна, а на війні першими вбивають не зрадників, а панікерів. Хоча різниця між ними не така вже й значна.
Мусимо навчитись і ще одного мистецтва — тримати удар. Удар справді сильний, а будуть, схоже, ще сильніші — то й що?!
Чи не бувало в історії нашого народу ще страшніших ударів? Чи не втрачала Україна половину свого корінного населення, чи не розбігався цвіт наших козацьких військ по Туреччинах, Румуніях, Кубанях і бозна ще яких чужинах?
Чи не стромляли ножа в спину козаки козакам, зводячи нанівець усі шанси й надії свідомих українців?
А проте маємо не просто єдину, величну, сповнену драматизму історію — маємо унікальну національну культуру, яку сьогодні самі як слід не розуміємо, але яка не збирається вмирати, бо вона ладує з Природою краще, ніж будь-чия інша.
Її живучість іде не від палких патріотів, а від природної доладности, і тому вона завжди буде відроджуватись, як той Фенікс. В ній і тільки в ній може народжуватись і виховуватись майбутнє України.
Звичайно, можна вбити й таку культуру, а з нею й націю. Але до цього ще далеко. Ще йде війна, в якій одна поразка ще нічого не означає. Хіба що нагадує: панікувати безглуздо, жодні журналістські аналізи ситуації, ніяка правдива інформація тут нікому не зарадять, бо по суті всі й так усе розуміють або, що ще важливіше, відчувають шкурою.
Василь Триліс
